Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow Философия arrow Основи філософії

Сучасні цивілізаційні парадигми.

Цивілізаційний підхід -- це таке бачення суспільно-історичного процесу, яке грунтується на виокремленні першочергової ролі у ньому культурної традиції, ментальності чи «етосу», а також на доведенні своєрідності історичного поступу спільнот.

Слово «цивілізація» з латинської буквально означає «міський», «державний», «громадянський» і з часів античності протиставлялося «лісовий», «дикий», «необтесаний». Проте уніфікованою концептуальною дифініцією поняття «цивілізація» не існує навіть в межах самої цивілізаційної парадигми, з приводу чого відомий німецький соціолог та культоролог ХХ століття Норберт Елліос зауважував: «Поняття «цивілізація» зазвичай застосовують до найрізноманітніших фактів -- стану техніки, манер, розвитку наукового пізнання, релігійних ідеалів та звичаїв, воно може бути дотичним до моделі житла чи стосунків між чоловіком та жінкою, до пенітенціарних заходів або приготувань страв». На переконання декотрих науковців, концепція цивілізації має суто європейське походження, зумовлене формуванням та спицифікою західної культури, зокрема інституцій придворного світу в епоху європейського абсолютизму. Так, вище згадуваний Елліос наголошує, що саме з тих пір поняття цивілізації виражає самосвідомість заходу, можна навіть сказати, його національну свідомість. У ньому резюмовано все те, що відрізняє західне суспільство останніх 2-3 століть від більш примітивних. За допомогою поняття цивілізації намагаються охарактеризувати дещо важливе для західного суспільства, те , чим воно пишається -- стан його техніки, прийнятні йому манери, розвиток його наукового пізнання, його світогляд та багато іншого.

Під цивілізацією розуміють відносно сталу єдність цінностей культурної традиції, інваріантне ядро якої складають релігійні вірування, ментальність (колективна «душа») та мова. Таким чином, центральною метою так названого цивілізаційного підходу є визначення специфіки цінностей «культурної традиції» та міри її впливу на інші сфери суспільного буття. Адже згідно з ним, основу суспільних відносин складає культурна ідентичність, яка є для них визначальною, тоді як виробничі чи політичні відносини можуть бути похідними, зумовленими культурно- цивілізаційними чинниками, такими як вірування чи національна ментальність.

Ідейною та методологічною передумовою розгортання соціальної парадигми у соціальній філософії вважають культурологічне дослідження німецького науковця Освальда Шпенглера за назвою «Присмерк Європи», датоване 1918 р. Ідейний зміст праці змусить багатьох науковців замислитись над чималим значенням духовних, культурних детермінант у виробничих, політичних та соціальних процесах. У «Присмерку Європи» Шпенглер висловлює переконання у тому, що кожна культура має свій індивідуальний гештайпт -- міф, ідею або душу. Своєрідну картину світу, яка виникає через споконвічний досвід, життя та смерть. Замість нерадісної картини і негарної всесвітньої історії, підтримувати яку можна лише закриваючи очі на чималу купу фактів, - пише Шпенглер. «Я бачу справжній спектакль множини потужних культур, кожна з яких зі свого матеріалу людства карбує власну форму, яка має власну ідею, власне життя, волю, чуттєвість, власну смерть. Тому єдиним методологічним принципом пізнання культури має бути інтуїтивне споглядання цього гештайпту, яке автор «Присмерку..» називає фізіогномікою.

Фізіогноміка грунтується на філософському вживанню, спостереженні, внутрішній упевненості та почуттєвій фантазії, тобто відштовхується від покладеної в основу базисної інтуїції. Однак, за Шпенглером, поняття культури та цивілізації не є тотожними. Якщо в основу культури закладений сум душі по трансендентним далям, - наголошує Шпенглер, - виражених зовнішніми символами життя, смерті, страждання, то ціннісними принципами її завершальної стадії, а саме цивілізації, є імперативи причинності та каузальності, які свідчать про її загибель. У цілому автор «Присмерку..» нараховує 8 локальних культур цивілізації:

вавилонська

індійська

єгипетська

давньогрецька

китайська

західна

арабська

російська.

Націоналістичний контекст філософії Шпенлера доповнюється класовим підходом. Філософ наголошує: «Справжня історія культури починається зі створення 2 надстанів: вельмож та духовенства, які височіють над селянством та буржуа». Увесь смисл культурного процесу зосереджується виключно у цих двох станах, у їхній становій свідомості. Відтак, поряд із інтуїтивним спогляданням культурного штандлю, Шпенглер висуває ще один критерій виокремлення культури, а саме її здатність до самоствердження через мілітаристську діяльність.

До ідеї про існування особливої душі західної цивілізації престане німецький соціолог Макс Вебер, який також наполягатиме на визначальній ролі народної душі, ментальності, як у суспільно- історичному процесі загалом, так і в економічній сфері зокрема. Вебер буде наголошувати на тому, що до розпочатої Лютеранською церквою реформації в країнах Західної Європи панували клерикальний та дворянсько-аристократичний етоси, зумовлені соціальною структурою феодального суспільства. Втім, традиційно соціологичний постулат про соціоструктурну детермінованість культури, зокрема, країн Західної Європи, у Вебера знівелюється більш глибоким аналізом, побудованим на доведенні провідного значення перетворень у духовній сфері. Більше того, за Вебером, центральним гештальтом сучасної Західно-європейської цивілізації, її ціннісним фундаментом, є протистанська етика та дух капіталізму. Так, в одноіменній праці німецький соціолог намагається довести існування безпосереднього зв'язку між розвитком промислового капіталізму в Західних країнах та протестанської релігії.

Отже, згідно з Вебером, властивий країнам Західної Європи, промисловий капіталізм наскрізь пронизаний раціоналізацією виробничої діяльності, культом прибутку та економічною аскезою. Раціонально прорахована економія, любов до праці та професіоналізм -- це є справжній дух капіталізму. Завдяки протистантизму, праця зі символу соціальної ганьби перетворилася на головну суспільну цінність. А християнська доброчесність набула економічної інтерпретації. Втім, центральний задум Веберівської книги -- протистанська етика та дух капіталізму полягає у виокремленні промислового капіталізму від усіх інших форм, зокрема капіталу, заснованого на спекуляції цінними паперами, кредитно- банківської системи тощо. Більше того, за метафізичною постановкою питання про те, що є первинним, а що вторинним -- колективна душа, вірування або матерія виробничих відносин, Вебер обирає колективну душу.

Отже, надає перевагу цивілізаційній інтуїції, з чого витікає класифікація історичних типів суспільств у вигляді суспільно-економічних формацій, це переважно класифікація західного суспільства із його культом виробництва. Між тим, наприкінці протистанської етики, Вебер доходить до невтішної консіквеенсії стосовно майбутнього західно-європейської цивілізації, зокрема, він стверджує, що сучасний капіталізм суттєво відрізняється від тієї протистанської колиски, зовнішні мирські блага все сильніше підкорили собі людей і захопили врешті таку владу, якої не знала вся попердня історія людства. В даний час дух аскези, хто знає, чи назавжди зник з цієї мирської оболонки.В даний час прагнення наживи позбавлені релігійно-етичного змісту набуває там, де воно досягає своєї найбільшої свободи, а саме в характеру нестримності. Веберівська доказова стратегія щодо визначальної ролі духовних складових у суспільних, з окрема в економічних процесах остаточно окреслить суть цивілізаційного підходу, а виокремлені ним кореляції між релігійними віруваннями або традиціями та типами господарювання -- «ойкосом», отже, типами суспільства, будуть запозичені багатьма філософами ХХ століття, такими як С. Гантінгон, Ф.Фукуяма та багатьма ін. Цілком очевидно, що в його основу закладене націоналістичне трактування культури із особливим наголосом на релігії, як ціннісному ядрі цивілізаційної ідентичності. Між тим, вплив релігтйного чинника на суспільні процеси сучасної західної цивілізації із її культом тотального виробництва та споживання викликає серйозні сумніви. Тут панує єдина релігія -- релігія техногенного виробництва та доданої вартості, яка є абсолютно байдужою до астетичних чеснот заощадливості та працелюбства і тоді виникає закономірне питання про контекст цивілізаційного підходу, який сьогодні перетворюється на чергову філософську ортодоксію. Культура міжособистісних стосунків: сутність та особливості розвитку.

Зростаючий інтерес до проблем спілкування у різних сферах людської діяльності, взаємодія та взаємовплив різних культур та їх носіїв спричинили появу численних праксеологічних дисциплін (вивчають умови і методи ефективної діяльності), які розвиваються переважно на тлі традиційних наук. Наприклад, етика ділового спілкування, основи міжкультурної комунікації, крос-культурна комунікація у бізнесі безпосередньо пов'язані з теоретично-методологічним доробком етики, психології, соціології, культурології тощо. До таких дисциплін належить і культура міжособистісних стосунків. Культура міжособистісних стосунків є праксеологічною галуззю етичного знання, що досліджує мораль з точки зору її реалізації. Вона розглядає певну систему морально-етичних цінностей: моральні й етичні принципи, правила поведінки і спілкування, поведінкові та комунікативні взірці, на які орієнтуються люди в процесі соціальної взаємодії.

Етика як наука про мораль досліджує моральну культуру суспільства щодо побудови її теоретичної моделі - визначення сутності і обґрунтування моралі, її розвитку, функцій, а культура міжособистісних стосунків, використовуючи концептуальний доробок, категоріальний апарат етики, наповнює їх конкретним соціально-історичним змістом, тобто постає як практична етика, основою якої є не стільки ідея доброчесності, скільки уявлення про належну (пристойну) поведінку.

Моральна культура суспільства - система морально-етичних цінностей, виражених у певних заборонах, нормах моралі, правилах етикету, морально-етичних взірцях поведінки і спілкування тощо. На рівні буденної свідомості культура міжособистісних стосунків як соціальний феномен поєднує гуманістичну мораль та етикет, є різновидом спілкування і поведінки, який завдяки морально-етичним принципам поваги, чемності, тактовності, гідності, шляхетності і відповідальності гармонізує людські стосунки у будь-якій соціальній площині. Як галузь етичних знань і навчальна дисципліна культура міжособистісних стосунків досліджує морально-етичні структури, які сприяють поліпшенню між-суб'єктних відносин, - норми моралі, правила етикету, морально-етичні стандарти (моделі поведінки і спілкування), тобто все, що пов'язано з моральною культурою.

Культура міжособистісних стосунків - прикладна етична дисципліна, яка вивчає взаємини між людьми, опосередковані моральною культурою суспільства (етосом). Об'єктом її є міжособистісні стосунки, предметом - міжособистісні стосунки в морально-етичному аспекті. Окреслення предмета культури міжособистісних стосунків передбачає розгляд його основних складових, що дає змогу ґрунтовно осягнути його сутність. На засадах погамування особистих пристрастей, поваги до людини, чемності, тактовності ґрунтується етикет (франц. etiquette, від etiquer - прикріплювати) - сукупність умовних правил поведінки. Вони стосуються формальних проявів у міжособистісних стосунках, форм звертання і привітань, поведінки у громадських місцях, манер, одягу, а також проявів у конкретних ситуаціях поваги, чемності, тактовності тощо.

Зміст етикету виявляється через манери (франц. maniere - спосіб, прийом) - ціннісні характеристики моральності особистості (чемність, тактовність, делікатність), а також уміння поводитися серед людей, взаємодіяти (спілкуватися) з ними тощо. Правильне використання їх допомагає людині подобатися тим, з ким вона взаємодіє.

Манери як ціннісні характеристики особистості поділяють на естетичні (формальна атрибутика поведінки і спілкування: жести, інтонація голосу, міміка" вміння адекватно поводитися у певних ситуаціях) і етичні (моральні якості індивіда: повага, чемність, тактовність тощо). Тактовність - моральна якість особистості, яка виражає здатність людини поважати іншу людину, уважно ставитися до її переживань; інтуїтивне визначення міри щодо власних слів і вчинків. З розвитком гуманістичної моралі найвищим проявом культури міжособистісних стосунків стала делікатність (франц. - ніжний, тонкий) - здатність поважати людей, що виражається в особливо чуйному до delikat них ставленні, страх заподіяти людині навіть найнезначніші образу, незручність. За змістом делікатність споріднена із тактовністю, оскільки вона теж ґрунтується на чуйному ставленні до інших людей. Тільки в цьому разі чуйність, повага до інших набагато гостріші.

Інтегруючою складовою культури міжособистісних стосунків є ціннісний ідеал особистості - історично обумовлений взірець моральних чеснот і пристойних манер, який впливав на формування поведінково-комунікативного стандарту.

ІСТОРІЯ До виникнення моральної норми суспільні відносини регулювалися за допомогою заборон (наказів не робити будь-чого), заповідей (моральних повелінь). Першим соціальним механізмом, що дисциплінував людські інстинкти, "неписаним моральним кодексом людства" (3. Фройд) було табу (заборона певних дій). Поширювалося табу не лише на вчинки, а й на предмети, слова тощо, тобто на все, що породжувало відчуття смертельного жаху і водночас благоговіння. Вважалося, що той, хто порушував закон, неодмінно мав бути покараний законом табу - страшною силою, демоном або богом. Якщо цього не відбувалося, спільнота сама карала винуватця, щоб уникнути суспільного лиха. З розвитком цивілізації безапеляційні моральні заборони загалом втрачали свою магічну та залякувальну сутність. Проте і досі вони є ефективними знаряддями суспільного остракізму (грец. оstrakismos, від оstrakon- черепок; вигнання) у країнах, де суспільна мораль тісно пов'язана з релігією (Індія, Саудівська Аравія та ін.). З часом у моральній культурі табу поступається місцем заповіді - суворому правилу поведінки, неухильному обов'язку. Це своєрідні віроповчальні приписи, ритуальні, моральні, санітарно-гігієнічні норми поведінки. Вони містилися переважно у священних книгах різних релігій, були обов'язковими приписами, універсальними заборонами ("не вбивай", "не кради", "не чини перелюбу", "не давай неправдивих свідчень"), їх зміст залежав від певного рівня розвитку суспільства, суспільної моралі. У заповідях відображалося уявлення окремого народу про "добро" і "зло", їм була притаманна потужна соціальна мотивація, що й зумовило перетворення їх на систему моральних норм. Ускладнення суспільного життя, розвиток самосвідомості індивідів і спільнот, необхідність вирішення різноманітних міжособистісних конфліктів спричинилися до виникнення такої форми суспільної свідомості як мораль (лат. moralis, від mos (moris) - звичай, воля) - система поглядів, норм, оцінок, які регулюють людську поведінку. Однак інтегруючою складовою культури міжособистісних стосунків мораль стала з набуттям гуманістичного спрямування, тобто з утвердженням у ній таких моральних цінностей, як добро" совість, співчуття, обов'язок, відповідальність тощо.

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
< Предыдущая   СОДЕРЖАНИЕ   Следующая >
 

Предметы
Агропромышленность
Банковское дело
БЖД
Бухучет и аудит
География
Документоведение
Естествознание
Журналистика
Информатика
История
Культурология
Литература
Логика
Логистика
Маркетинг
Математика, химия, физика
Медицина
Менеджмент
Недвижимость
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религиоведение
Социология
Статистика
Страховое дело
Техника
Товароведение
Туризм
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Этика и эстетика
Прочее