Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow История arrow "Лихі 90-ті" і "помаранчева" революція як соціально-економічні передумови формування громадянського суспільства в Україні

"Лихі 90-ті" і "помаранчева" революція як соціально-економічні передумови формування громадянського суспільства в Україні


Перший етап розвитку громадянського суспільства в Україні, який, на мою думку, розпочався з діяльності шістдесятників і завершився із виникненням Народного Руху і проголошенням незалежності України. Умовно, ми його назвали культурницьким, відповідно до превалюючого спрямування.

Другий етап розпочинається з проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. і закінчується "помаранчевою" революцією листопада 2004 р.

Основний його зміст полягає у здійсненні суспільно-економічних перетворень. Логічним продовженням суспільно-економічних перетворень після здобуття незалежності 1991 р. стала розбудова ринкової економіки, її інтеграції у світовий, ліберальний за своїм визначенням економічний простір; набуття у перспективі членства у Євросоюзі. На історичну сцену виходить середній клас, сформований у період незалежності.

Висвітлення економічного розвитку України знайшло відображення у низці наукових і науково-публіцистичних публікацій. А. Гальчинський у книзі "Лібералізм: уроки для України" розглядає світоглядні позиції лібералізму, його еволюцію, і, що цікаво для нас, аналізує перспективи трансформацій українського суспільства. Г. Касьянов у книзі "Україна 1991 - 2007: нариси новітньої історії", на мою думку, дає досить об'єктивну інформацію, хоча й не позбавлену авторських оцінок. М. Рябчук не досліджує безпосередньо економічні процеси, його більше цікавить вивчення українських ідентичностей; за його думкою, український середній клас має чітку проєвропейську позицію і він є рушієм всіх важливих перетворень в країні. О. Чувардинський розглядає процеси становлення і функціонування громадянського суспільства в Україні. М. Шульга аналізує ключові етапи новітньої української історії, їх соціально-економічний зміст. Висновки про результати соціально-економічних перетворень дослідник робить невтішні. Цінний емпіричний матеріал містять видання результатів соціологійного моніторингу, що його видає Інститут соціології НАН України.

Згідно підрахункам спеціалістів "Дойчебанку", економічний потенціал України по 10 основним показниками оцінювався в 83 бали із 100 можливих. Проте ейфорія минула досить швидко. 1990-ті роки стали роками "дикого капіталізму" із всіма витікаючими звідси наслідками. Ці роки дали безмежні можливості для небагатьох самих кмітливих, часто безпринципних, ділків і стали часом найбільших розчарувань і розгубленості у більшості українців. В принципі, підрахунки закордонних спеціалістів були вірними, але вони враховували тільки економічні показники, і не врахували іншого - традицій господарської діяльності. А вона в Радянському Союзі дещо різнилася від західних стандартів.

Дійсно, що могла відчувати середньостатистична людина, яку виховували у дусі зневаги до самозбагачення і презирства до "українського буржуазного націоналізму", особливо у стані "холодної війни" із капіталістичним Заходом, коли цей капіталізм прийшов до нас? Те, що вчора було білим, а сьогодні стало чорним, і навпаки, стало стресом для більшості людей. Старого собаку новим трюкам не навчиш.

Разом із незалежністю молода українська держава отримала і ряд проблем, не тільки економічного, а й психологічного характеру.

Головною проблемою стала кадрова. При владі, на своїх посадах здебільшого залишалася стара партноменклатура. Вихована у дусі ленінсько-сталінської ідеології, вона не хотіла / не могла керуватися принципами ринкової економіки, орієнтована на виконання вказівок більше, ніж на прояв власної ініціативи, з підозрою ставилася до ініціатив і новацій з боку підлеглих, мислила радянськими парадигмами в незалежній Україні. Від неї й годі було чекати реальних кроків у формуванні демократії. Україна багато в чому програла, коли не наважилася на люстрацію за прикладом більшості колишніх країн соцтабору.

Поряд із проблемою влади виникла і проблема опозиції. По-перше, націонал-демократичні партії зазнавали труднощів із переорієнтацією з "партій боротьби" у "партії розвитку". По-друге, відомий компроміс із владою "вам культура - нам гроші" став для націонал-демократів фатальним. Культура зазнавала негараздів без матеріальної підтримки. Чи то з браку рішучості і недоречного конформізму, чи то з причини притаманного українській інтелігенції презирства до "міщанства", націонал-демократи не спромоглися усунути колишню партноменклатуру від влади, забравши собі і культуру, і гроші.

За словами Т. Петрушиної, свій рух до капіталістичної економіки Україна розпочала, не маючи ні сильної держави, ні громадянського суспільства, ні первісних капіталів і ринків.

Економічна криза в перші роки незалежності вилилася у стрімкий обвал економіки. Кризові явища поглиблювали розрив економічних зв'язків, втрата традиційних ринків збуту, стрімке скорочення попиту на продукцію військово-промислового комплексу.

Суттєвим політичним гальмом економічних реформ стала боротьба між законодавчою і виконавчою гілками влади. Якщо виконавча влада вдавалася до намагань провести реформи, вони неодмінно блокувались парламентом, де "червоні директора" успішно продавлювали рішення, які забезпечували їм дешеві кредити та субсидії. За висловом Г. Касьянова, єдиний і самий очевидний консенсус між ними при Л. Кравчукові було досягнуто в одному: бажанні максимально зберегти контроль над економікою, який дозволяв неформально перерозподіляти державну власність.

Приватизація здійснювалася вкрай повільно. Українські економісти на чолі з віце-прем'єр-міністром Володимиром Лановим розробили державну програму приватизації, яка створювала перспективу для формування прошарку приватних власників. До середини 1992 р., не дивлячись на спротив "лівих" у парламенті, в Україні було прийнято чотири закони про приватизацію.

Уповільнення в офіційній приватизації супроводжувалось інтенсивним накопиченням "первісного капіталу" за рахунок масштабної експлуатації державних коштів впливовими групами нових "рантьє". Це були "червоні директора", частково нові підприємці, власники посередницьких фірм, банкіри, державні чиновники, кримінальні елементи. Масштаби збитків, нанесені державі "економікою рантьє", важко піддаються оцінці.

Ні у Президента України Л. Кучми, ні в урядів, які за час Л. Кучми змінювались сім разів, не було змоги реалізувати плани реформ у повному обсязі: політичні рішення у більшості випадків зіштовхувались з економічними і політичними інтересами різноманітних груп впливу, протидія "лівих" у парламенті, конституційний процес, кримська криза 1994-1995 рр., перехід на світові ціни на ринку енергоносіїв.

Програма "Шляхом радикальних економічних реформ" була представлена президентом парламенту у жовтні 1994 р. Це був план швидкого і рішучого реформування економіки згідно сценарію "шокової терапії", в якому досягнення головної мети (створення основ ринкової економіки) забезпечувалися рішучими структурними трансформаціями. Передбачалася відміна державних замовлень і контрактів, демонополізація, скорочення державних дотацій і введення практики банкрутств збиткових підприємств, запровадження приватної власності на землю і засоби виробництва, лібералізація імпортно-експортних операцій. Результатом реформи мала стати макроекономічна стабілізація і перехід до розвитку. Згідно підрахункам Світового банку, в результаті реалізації цієї програми валовий національний продукт показав зростання у 6-7 % вже в 1996 р.

Але послідовне, неухильне і швидке проведення реформ було неможливим через необхідність реформаторів лавіювати між різними групами інтересів, йти на політичні компроміси і навіть відмовлятися від запланованих заходів. За час перебування Л. Кучми при владі ним і урядами було розроблено сім національних економічних програм і стратегій, і всі вони були виконані лише частково або не виконані зовсім.

В межах даної статті нам немає сенсу зупинятися на описові економічних процесів, прийнятих законів в царині економіки. По-перше, це зайняло б забагато місця і вийшло за рамки статті. По-друге, ця інформація є загальновідомою і доступною навіть у підручниках для школярів. Нас цікавлять передусім результати і тенденції, які проявилися на початку 2000-х рр.

У 2000 р. почав діяти на повну силу указ про спрощену систему оподаткування для малого бізнесу і приватних підприємців - фізичних осіб. До 2002 р. в сфері малого підприємництва було зареєстровано близько 23 % занятого населення.

На початку 2000-х рр. економічна міць великого капіталу досягла такого рівня, що центральна влада в свою чергу потрапила в залежність від фінансово-промислових груп і мусила балансувати між ними, регулюючи доступ до приватизації великих підприємств, енергоринку, забезпечувала податкові пільги. ФПГ із традиційних галузей діяльності (металургія, енергетика, хімічна промисловість, машинобудування) стали розширювати присутність в сільському господарстві, харчовій промисловості, сфері інформаційних технологій і комунікацій.

Незважаючи на певну позитивну роль, яку відіграли ФПГ в економічному пожвавленні початку 2000-х рр., залишалися в силі негативні тенденції. Монопольний стан у низці важливих галузей української економіки, злиття із владою і можливості тиску на її гілки, аж до зрощення з ними, ускладнювали можливості для чесної конкуренції, іноземних інвестицій, створювали сприятливі умови для корупції.

Економічне зростання першої половини 2000-х рр., хоча й було компенсанційним, на думку Г. Касьянова, вражав у порівнянні із падінням 1990-х рр. За 20002004 рр. сукупне зростання валового внутрішнього продукту, згідно офіційних даних, склав 42 % (без врахування "тіньового сектору"). Економіка країни в 2003-2004 рр. стрімко зростала. В 2003 р. ВВП виріс на 9,4%, в 2004 р. - на 12,1 %. О. Чувардинський досить песимістично оцінює наслідки соціально-економічних процесів 1990-х рр. Тієї ж думки і М. Шульга, наголошуючи що, хоча до 2000 р. економічне падіння призупинилося і навіть намітилось деяке зростання, підвищувалися зарплати і пенсії, в людей почала жевріти надія на те, що економічна ситуація в країні поступово буде поліпшуватися; разом з тим, залишалось в силі невдоволення іншими сторонами життя, прості громадяни залишалися беззахисними перед лицем свавілля чиновників місцевої і центральної влади.

За висновком Г. Касьянова, в результаті виникли суттєві деформації і в самій структурі влади, і в політичній організації суспільства - в умовах розширення формальних атрибутів демократії (партії, громадські організації, зростання ролі представницької влади, розширення інформаційного простору) посилювалась тенденція до зосередження економічної і політичної влади в руках невеликої кількості людей - олігархії, що супроводжувалась розширенням паралельної економіки, побудованої на корупції і системі відносин "патрон - клієнтела".

К. Грищенко вважає, що характеризуючи динаміку економічних перетворень за останні 10-15 років (стаття опублікована у 2011 р.), можна зробити загальний висновок: хід речей радикально не збігся з очікуваннями населення. Економіка України піддавалася реформуванню з більшими витратами і з меншою ефективністю, ніж це очікувалося.

За даними фонду "Демократичні ініціативи", майже дві третини громадян України (64 %) у 2004 р. вважали, що все, що відбувалося в Україні, йшло у неправильному напряму. На мою думку, цей факт свідчить про два фактори зростання активності суспільства: по-перше, невдоволеність дією влади, яка сама підштовхнула до згуртовування громадянського суспільства проти себе, по-друге, про підвищення вимог суспільства до влади, яке вже, на відміну від радянського, не буде простим "спостерігачем" і "споживачем".

"Помаранчева" революція стала відповіддю суспільства на спроби консервації правлячими елітами панівного становища. Академік А. Гальчинський зазначає, що "помаранчева" революція не була революцією бідних. Вона здійснювалась не за рецептами К. Маркса. Це не була революція маргіналів, люмпенів. Її конструктивізм, толерантність і мирні обриси пояснювались насамперед цією причиною. Основне гасло Майдану "Свободу не спинити!", насамперед, є гаслом середніх верств населення, гаслом лібералізму". Це свідчить про те, що на 2004 р. в Україні вповні сформувався середній клас, можливо відносно невеликий прошарок, але достатньо чисельний, щоб згуртуватися навколо своєї мети - відстоювання права на обрання того кандидата у Президенти, якого підтримує суспільство і чия програма відповідає суспільним запитам.

"Помаранчева" революція була сприйнята у суспільстві неоднозначно. З одного боку, середній клас і інтелігенція вітали перемогу В. Ющенка. З іншого, громадяни України з іншою ідентичністю, які не сприймали західні ліберальні цінності, тяжіючи до радянського соціалізму, розцінила Майдан як свою поразку. Цим ми можемо пояснити подальший реванш Партії регіонів і В. Януковича. політичний революція український ліберальний

М. Рябчук в 2010 р. писав про тогочасну еліту, називаючи її "феодальною", і пояснював утиски середнього класу наступним чином: "Громадянське суспільство як основа модерної нації є головним їхнім ворогом. Тож зусилля усіх самозваних постсовєтських еліт послідовно спрямовані на його знищення - через юридичні обмеження та поліційні репресії, через пропагандистську дискредитацію та маргіналізацію, а головне - через системні й систематичні утиски малого й середнього бізнесу як економічної бази антифеодального "третього стану" основи новочасного громадянства та, відповідно, політичної нації". О. Чувардинський характеризує українське суспільство як суспільство розколотих цінностей. У той же час, на думку дослідника, Україна не є розколотою країною ні цівілізаційно, ні економічно, ні політично. Більшість проблем утворює ідеологічно-ціннісна розколотість суспільства.

З тієї причини, що "помаранчева" революція не призвела до кардинальної зміни системи і заміни старої еліти новою, ми припускаємо, що події на Майдані-2004 були одним з етапів формування сучасної української політичної нації і громадянського суспільства.

Український середній клас зумів зрозуміти свої економічні інтереси, але його енергії і згуртованості вистачило лише на відносно короткостроковий вибух масового невдоволення. Той факт, що в подальшому середній клас не зміг впливати на рішення Президента В. Ющенка, прем'єрів Ю. Тимошенко, Ю. Єханурова, Ю. Тимошенко свідчили про недостатню політичну зрілість середнього класу і чи то неспроможність, чи то небажання об'єднуватися заради досягнення довгострокових політичних цілей. Тому третій етап розвитку громадянського суспільства (2005 - 2013 рр.) ми характеризуємо як політичний.

Незважаючи на "дикий капіталізм" 1990-х рр., засилля олігархії, формування патронально-клієнтської системи, в Україні сформувався середній клас, достатньо потужний для того, щоб у разі потреби зорганізуватися і захистити свої інтереси. Український середній клас поволі розвивався і укріплювався. На відміну від фінансово-промислових груп, він не був пов'язаний із владою, і не мав у своєму розпорядженні значних капіталів. Проте, навіть цього всього виявилося цілком достатньо.

"Помаранчева" революція відбулась 22 листопада 2004 р. не стільки як протести проти масових фальсифікацій на виборах Президента України, скільки як прагнення йти європейським, ліберальним шляхом розвитку, і відкинути консерватизм й побороти закостенілість еліт. Вона увінчалась перемогою українського народу, який відстояв своє право на обрання майбутнього, якого він бажає.

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
 
Предметы
Агропромышленность
Банковское дело
БЖД
Бухучет и аудит
География
Документоведение
Естествознание
Журналистика
Информатика
История
Культурология
Литература
Логика
Логистика
Маркетинг
Математика, химия, физика
Медицина
Менеджмент
Недвижимость
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религиоведение
Социология
Статистика
Страховое дело
Техника
Товароведение
Туризм
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Этика и эстетика
Прочее