Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow История arrow "Національна міфологія" та розвиток національної ідентичності в третій чверті ХІХ століття

"Національна міфологія" та розвиток національної ідентичності в третій чверті ХІХ століття


Анотація

Розглянута участь інтелігенції в утворенні національної міфології як основний компонент формування національної ідентичності українців.

Ключові слова: національна міфологія, інтелігенція, міф, національна ідентичність

Констатуючи вагомі досягнення вітчизняних учених у вивчені періоду українського націотворення третьої чверті ХІХ ст., не можна не відзначити ряду питань, які потребують подальшого наукового осмислення. Зокрема особливої уваги заслуговує формування національної ідентичності та її складових. Відтак, метою цієї статті є з'ясування ролі національних міфів у цьому процесі.

Серед головних чинників, що впливають на формування національної свідомості, такі вчені, як Е. Сміт та Дж. Армстронг, називають символи й міфи, розглядаючи їх як наративи, здатні пробуджувати колективні почуття спорідненості. За Дж. Армстронгом, «міф - це інтегруючий феномен, у якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення» [1, 133]. Історія ж свідчить, що кожна країна, за будь якої формації, з метою самозбереження, розробляє і «експлуатує» певний міф, який об'єднує більшість її населення [2, 34].

Оскільки, у процесі творення модерної ідентичності ключову роль відіграють національні міфи то для уникнення похибок необхідно визначити поняття «національний міф». Привертає увагу дефініція А. Раслера: «Національні міфи відрізняються від більш універсальних політичних та соціальних міфів тим, що в них усвідомлюються витоки нації, окремої держави... вони грають роль привілейованого суспільного зв'язку у межах однієї національної комуни [3, 194]. На думку В. Масненка, «національний міф постає як породження специфічної рефлексії минувшини». У цьому сенсі виглядає продуктивним визначення національного міфу як результату символічного сприйняття подієвого перебігу історії. Особливу роль в модерну епоху відіграє історія, яка легітимізує національний міф, надаючи йому наукового обґрунтування. Таким чином «національний міф» стає тотожним історичному [4, 90].

При цьому, міф не вимагає праці наукової думки, оскільки базується на суто світоглядних засадах і стосується екзистенційної сфери. За О. Лосєвим, «міфологія - не наука, а життєве ставлення до навколишнього світу» [5, 42]. Тому зрозуміло, основну роль у створенні міфів відігравали не стільки історики, як літератори. Слушними щодо цього є міркування Р. Сербіна: «Історія досліджує достовірні джерела, згідно з науковими засадами для того, щоб відкрити минувшину й висвітлити її у зрозумілій формі. Міф підбирає історичні джерела й легендарні епізоди, без особливого огляду на їхнє походження, з наміром створити про них бажане й емоційно насичене уявлення. Завданням історика є зрозуміти минуле, а міфотворця використати його для сьогоденних і майбутніх цілей» [6, 63].

Отже, окреслюючи національну свідомість, українська інтелігенція кінця ХІХ ст. взялася за реформулювання власне українських історичних міфів, з яких найпоширенішими були «Києворуська спадщина» та «козаччина». Причому саме термін «реформулювання» є більш доречним, оскільки на різних етапах один і той же міф мав різну ідеологічну спрямованість та інструментальні функції.

Серед українських міфотворців означеного періоду, особливе місце посідає Т. Шевченко, світобачення якого, згідно Г Грабовича, «в суті своїй не історичне, а синхронічне, не аналітичне, а міфологічне» [7, 118]. Більше уваги поет приділив козацьким часам, менше Київській Русі, обмежуючись переспівами з «Слова о полку Ігоревім». Ідеалізація «козацької доби», Гетьманщини, гордість за предків-козаків створювали необхідний психологічний клімат відносно національної ідентичності. Саме через реформулювання козацького міфу Кобзар намагався надати наснаги у боротьбі за «національне відродження», пророкуючи: «Оживуть гетьмани в золотім жупані; // Прокинеться доля; козак заспіва: // « Ні жида, ні ляха», а в степах Украйни - // О боже мій милий - блисне булава!». Зрештою: «І забудеться самотня // Давня година, // Оживе добра слава, // Слава України» [8, 282].

Важливою складовою козацького міфу Т. Шевченка став культ ватажків козацьких повстань (Трясило, Лобода, Наливайко, Остряниця) та гайдамаків (Гонта, Залізняк, Швачка), які постають у нього «святими месниками». Загалом образ козаків у поета став утіленням правди про колишнє ідеальне та вільне існування України. На думку, Г. Грабовича, «козаки для Т. Шевченка не історичний, а міфологічний феномен, який існує для того, щоб розкрити глибинні істини українського існування й служити фундаментом для будівництва ідеального майбутнього» [7, 130].

Важливим міфологічним підґрунтям національної ідентичності є повернення до так званого «золотого віку». Для Кобзаря ним була саме козацька доба. За тим же Г. Грабовичем - « це був період до підписання Берестейської унії 1596 р.» [7, 132]. Водночас поетове міфологічне сприйняття України не зводилося лише до замилування минулим, а пророчість його віршів не викликає сумнівів щодо спрямованості на майбутнє. Саме завдяки вірі у майбутнє, поет, на думку Г. Грабо- вича, призначений виконувати центральну роль медіатора, посередника, а його завдання полягає у тому, щоб створити картину прийдешнього українського золотого віку міленіуму [7, 135].

Якщо Т Шевченко намагався вкоренити у свідомості української спільноти козацький міф, то П. Куліш, навпаки, намагався його розвінчати, виступивши з критикою козаччини. Як стверджує С. Гелей, «у 1870-х рр. П. Куліш постійно звертався до національно-свідомої інтелігенції, із закликами переглянути історичне минуле, відмовитися від існуючих стереотипів у поглядах на козацько-селянські повстання як на фактор відновлення української державності» [9, 26]. Він переконував у тому, що сваволя темної, озброєної маси - найбільше зло. Тавруючи козаків, як носіїв руйнівної сили, «вояків, які натворили стільки бід і нещасть мирній частині населення, призупинили роботу господарської і розумової культури» [10, 98].

Хоча 1872 р. у листі до В. Тарнавського П. Куліш писав про намір спопуляризувати «славу козацьку» для німецьких читачів: «Нехай знають про Вкраїну всі народи, // За що погибала, // За що слава козацькая // По всім світі стала!» [11, 205]. Такий двозначний підхід пояснюється тим, що, критикуючи козаків, він звертав увагу не на національний, а на соціальний бік негативних наслідків Хмельниччини, заперечуючи не саму необхідність боротьби, а її засобом - збройне повстання, війну: «Не мечем було нам Польщу воювати: Розумом, талантом, словом тим святим, бо хто мечем воює, од меча і загине» [12, 28].

Натомість, реформулюючи «києворуський міф», П. Куліш стверджував: «Моє патріотство починається з Олега й Святослава», а в поетичних рядках закликав Музу-кобзу: «Вернутися у ту старовину велику, // Як перед ми в Слов'янщині вели, // Як половців жахали силу дику // І захистом культурникам були» [11, 21]. Автор поетичного послання «староруським народовикам» (тобто, українським патріотам) переконував, що саме історична пам'ять про Київську Русь дасть наснагу українцям до боротьби за національне визволення: «І вклонімося тіням великославним.., І зробімося в Слов'янстві рівноправним Народом, як бували в оний час» [10, 88].

Оскільки український проект другої половини ХІХ ст. створювався на противагу польському та російському, то й національна міфологія формувалась як відповідь імперській ідеології культурної, мовної та будь- якої іншої зверхності центру над периферією [13, 221]. Яскравим прикладом цього якраз був міф києворуської спадщини. Важливість створення такого міфу для Росії була зумовлена «присвоєнням» назви «Русь» і включенням періоду Київської Русі до «своєї» історії. Російські історики тим самим створювали базу для міфу давнього існування Росії, що своєю чергою допомагало творити легенду етнічної, політичної і культурної єдності українців і росіян. З політичного погляду, така міфотворчість цілком себе виправдовувала, адже «міф культурно-історичної і національної єдності Росії був і лишається найсильнішою морально-психологічною зброєю московського імперіалізму» [24, 91-92]. Як Росія формулювала свій міф правонаступності Київської Русі, так українська інтелігенція, на противагу їй, реконструювала свій.

Принагідно зазначимо, що особливе місце серед міфологічного компоненту національної ідентичності займає «міфомотор». Без нього, як стверджує Е. Сміт, група не може ідентифікувати себе для своїх членів і чужих [25, 26-27]. Цей термін вперше застосував де Віньяс і означає він конституюючий міф спільноти. «Міфомотором» для української спільноти став міф про Україну саме як правонаступницю Древньої Русі, яка, на думку українських інтелектуалів, мала зібрати навколо себе слов'янські народи та створити слов'янську федерацію з центром у Києві. Такого звучання він вперше набув серед членів Кирило-Мефодіївського товариства, набувши кристалізації в «Книзі буття українського народу» М. Костомарова.

Натомість, скажімо Г Касьянов, стверджує, що міф про Київську Русь у другій половині ХІХ ст. «став антикварним елементом» [16, 290]. На наш погляд, є підстави говорити, що він був поширений більше для зовнішнього вжитку, тобто, етнодеференціації українців від російського національного проекту. Для творення ж національної ідентичності українців більш дієвим був козацький міф. Це зумовлювалось тим, що події, покладені в його основу, були не так віддалені в часі і ще відображалися в народній пам'яті. З цього приводу І. Кулжинський писав, підкреслюючи вплив «козацького міфу» на народну психіку: «Деякою мірою ми - всі малоросіяни - трохи схожі на доброго Ничипора (персонаж повісті М. Гоголя - Н. П.), варто тільки ловкій і талановитій людині розворушити в нас спогади про Коліївщину, про Хмельниччину, про Січ Запорізьку, та ще заспівати пісню козацьку про те, “як в полі могила з вітром говорила”.., ми відразу ж готові розплакатись» [27, 4]. Таким чином, згадування козаччини напружувало психіку, змушувало працювати уяву та вело до ототожнення себе з учасниками тих подій.

Деякі вчені, зокрема С. Єкельчик, розглядаючи міфотворчість українських діячів другої половини ХІХ ст., вдаються до протиставлення наукових концепцій та національних міфів. Відзначаючи необхідність поширення міфологічних уявлень про козацтво для становлення української нації, він вважає, що це гальмувало суто наукові дослідження: «В українофільських колах, до яких належали практично всі українські історики другої половини ХІХ ст., місце концепції національної історії було вже зайняте національним міфом» [18, 304]. Ми поділяємо думку, висловлену В. Масненком, який вважає цей погляд спрощенням процесу становлення модерної української нації, у якому реально співіснували міфологічний та раціоналістичний складники [4, 92].

Порівняно з національною історією, міфологія була більш дієвою, оскільки залучала ширші маси, що не могла зробити на той час історична наука, через відсутність відповідної інфраструктури (система освіти, засоби масової інформації тощо). Водночас міф як найдоступніша форма світогляду спроможний надати необхідний смисл оточуючому світу, зокрема такому явищу, як національна спільнота. Ця риса міфу, на думку В. Масненка, пов'язана з потребою заповнення духовної порожнечі, утвореної обмеженими можливостями науки, яка не може дати цілісного світогляду» [4, 97]. Отже, національні міф та історіографія є не протилежними, а, навпаки, виступають як взаємодоповнюючі важливі компоненти національної ідентичності.

Історики-професіонали третьої чверті ХІХ ст., спираючись на народницьку ідеологію, творили національну історію, чільне місце в якій займало обґрунтування та доведення окремішності та самобутності українського народу. При цьому вони стверджували, що українці, як поляки та росіяни, мають власну історію, з власними державно-політичними традиціями, що забезпечує їхнє право на самостійний розвиток. Втім, поряд із науковими історичними знаннями, в національно- ідентифікаційній площині ними активно застосовувалися міфи про Київську Русь та козацькі часи, що помітно пришвидшило процес консолідації української нації.

національна міфологія ідентичність свідомість

Література

1. Armstrong J. Myth and History in the Evolution of Ukrainian Consciousness // Ukraine and Russia in Their Historical Encounter. -- Edmonton, 1992.

2. Занюк С. Масова політична свідомість та психологічні проблеми формування політично активної особистості //Проблеми політичної психології та її роль у становленні громадянина української держави: Мат. Всеукр. наук. конф. / За ред. О. Киричука та ін. -- К.,1995.

3. Раслер А. Швейцарія та її міфи // Дух і літера. -- 1998. -- № 3-4.

4. Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець ХІХ -- перша третина ХХ ст.). -- К.; Черкаси, 2001.

5. Лосев А. Философия. Мифология. Культура. -- М., 1991.

6. Сербин Р. «Велика Вітчизняна війна»: советський міф в українських шатах // Сучасність. -- 2001. -- № 6.

7. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. -- К., 1991.

8. Шевченко Т. Кобзар. -- К., 1993.

9. Гелей С. Консервативна течія в суспільно-політичній думці ХІХ ст. -- Львів, 1996.

10. Нахлік Є. Роман «Владимирия» в контексті історіософських шукань П. Куліша // Київська старовина. -- 1998. -- № 3.

11. Вибрані листи Пантелеймона Куліша українською мовою. -- Нью-Йорк; Торонто. -- 1984.

12. Погрібний А. Класики не зовсім за підручником. -- К., 2000.

13. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізні- лого націотворення. -- К., 2000.

14. Куліш П.Твори: в 2 т. -- Т. 2. -- К., 1982.

15. Кортеева В. Энтони Смит: Историческая генеалогия современных наций //Национализм и формирвание наций. Теории -- модели -- концепции. -- М., 1994.

16. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. -- К., 1999.

17. Кулжинский И. О зарождающейся так называемой малороссийской литературе. -- К., 1863.

18. Єкельчик С. Національний міф чи історія: М. П. Драгоманов як критик сучасної йому української історіографії // Історична наука на порозі ХХІ ст. : Підсумки та перспективи: Мат. Всеукр. наук. конф. -- Х., 1995.

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
 
Предметы
Агропромышленность
Банковское дело
БЖД
Бухучет и аудит
География
Документоведение
Естествознание
Журналистика
Информатика
История
Культурология
Литература
Логика
Логистика
Маркетинг
Математика, химия, физика
Медицина
Менеджмент
Недвижимость
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религиоведение
Социология
Статистика
Страховое дело
Техника
Товароведение
Туризм
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Этика и эстетика
Прочее