Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow История arrow "Розгром татар і турків..." (Париж, 1590): анонімна "міжнародна" реляція про татарський набіг 1589 р.

"Розгром татар і турків..." (Париж, 1590): анонімна "міжнародна" реляція про татарський набіг 1589 р.


«РОЗГРОМ ТАТАР І ТУРКІВ...» (ПАРИЖ, 1590): АНОНІМНА «МІЖНАРОДНА» РЕЛЯЦІЯ ПРО ТАТАРСЬКИЙ НАБІГ 1589 Р.

Стаття присвячена анонімній французькій реляції з описом татарського набігу на Україну в 1589р. Це найбільш повне джерело про подію, яке містить чимало деталей з історії кримських татар, українців і поляків. Подієву реконструкцію доповнено також і за рахунок інших наративних джерел про набіг 1589 р. татарський набіг реляція французький

Ключові слова: кримські татари, українське козацтво, набіг 1589р.

Крим завжди давав численні приводи поговорити про Україну. І тут хотілося б згадати давню історію про татарський набіг 1589 р., який, зрештою, дав поштовх т. зв. «козацькій реформі» 1590-1591 рр. та конституюванню явища реєстрового козацтва. Цікаво, що цій черговій «українній війні» пощастило з «західноєвропейською пресою», яка, наразі, стала чи не найбагатшим джерелом знань про подію.

Власне, зростання популярності реляційного жанру в Речі Посполитій наприкінці ХУІ ст. сприяло більшій обізнаності з «українською» проблематикою на Заході християнської Європи. Писати про Україну стає якщо й не модно, то, принаймні, респектабельно. І тут особливо слід відзначити поширення перекладацької практики щодо творів річпосполитських авторів, а також спеціального творення текстів іншими мовами для потреб міжнародного піару. До праць такого роду належить і обійдений увагою вітчизняних історіографів анонімний опис антитатарської військової кампанії на Україні 1589 р.1

Анонім Описана тут подія мала значну європейську «пресу», вірогідно, у зв'язку із ім'ям Яна Замойського (1542-1605) - канцлера і великого гетьмана коронного, а також хвацького майстра міжнародного піару та шанувальника ще молодої тоді преси. Не виключене і його авторство або співавторство щодо цього тексту, адже відомо про гетьманське редагування текстів з хронік Ґейденстейна; у варшавському Архіві головному актів давніх, зокрема, зберігаються і латиномовні описи-реляції пера Я. Замойського з 1599 р. про виправу проти волоського воєводи Міхая (Михала) Витязя (1558-- 1601) та з 10 лютого 1600 р. про перемогу над цим самим воєводою2. Отже, події 1589 р. на Україні висвітлили такі видання, як: «Neue Zeitung. Wahrhaftige Beschreibung was sich in Polen, dem Land Podolien im Jahre 1589 zugetragen hat / Нова газета. Правдивий опис того, що відбулося в Польщі, у Подільській землі 1589 р.» (Гданськ, 1589; Нюрнберг, 15893); «Hroznй a zalostiwй nowiny, kterak lйta tohoto 1589 1 Srpna Turci a Tatafi do Polska wpadli» (Прага, 1589) і нарешті «Vera relazione della rotta e strage fatta dei Tartari dai Polacchi / Правдива реляція про набіг та погром Татар Поляками» (Рим, 1590). Французький переклад останньої публікації друковано 1590 р. в Ліоні («Vraie relation de la route et dйfaite des Tartares et Tucs par les Polonais, plus une lettre envoyйe au grand chancellier de Pologne» / «Правдива реляція про набіг та розгром Татар і Турків Поляками, плюс один лист великого канцлера Польщі»), а також того самого року у Парижі. Це останнє видання перевидав (Париж, 1859) польський патріот (родом з України) та співтворець Бібліотеки Польської в Парижі Кароль Сенкевич (1793-1860). До речі, видання здійснене на гроші російського мецената князя Августина Голіцина (1823-1875) в серії «Bibliotheque Russienne» (у ній надруковано за період 1856-1863 рр. 10 (?) окремих книжок).

За цим виданням здійснено і наш український переклад та аналіз цілого твору4. З тексту опущені лише частини, що не стосуються подій 1589 р., а саме: «Avant-propos» (Передмова Кароля Сенкевича). - S. I-XVIII; «Notes» (Коментарі). - S. 21-29; «Dicours de Jan Zamoiski» (Промова Яна Замой- ського від 21.Ш. 1590). - S. 31-54; «Discours de Sigismond III» (відповідь короля Сигізмунда ІІІ від 2.IV.1590). - S.55-59; «Note sur les Russies» (Коментарі). - S. 61-73.

* * *

Цікавий анонімний твір має звичайну для свого часу «довгу» повну назву - «Розгром Татар і Турків, здійснений паном Яном Замойським, канцлером та великим коронним гетьманом Польщі, із винищенням великої кількості командирів та вояків з тих 75 тисяч людей, зібраних, аби пустошити Польське королівство, під проводом Беглербег-баші. Новина видана з примітками, до якої додано промову Яна Замойського, виголошену на Варшавському сеймі 1590 р., і відповідь Сигізмунда ІІІ, уперше передані по- французьки»5. Те, що це твір реляційного жанру, прямо свідчить і сама підназва основного тексту видання 1590 р. - «Розгром Татар і Турків, правдива Реляція походу та погрому татар і турків Поляками».

Ті самі події досить докладно описані також у кількох хроніках - продовжувача Йоахима Бєльського, Яна-Дімітра Соліковського та Р. Ґейден- стейна6. Посилання на ці фрагменти у коментарях до нашого тексту робляться далі лише за згадкою автора. У сучасній вітчизняній історіографії цікаву спробу представити «кримський» погляд на події 1589 р. нещодавно зробив Олекса Гайворонський7.

Оповідь у «Розгромі» розпочинається зі згадки коронації нового польського короля Сигізмунда ІІІ Вази. Вона «відбулася в Кракові, у грудні 1587 р. на день св. Іоанна-Євангеліста [27 грудня], в костелі св. Станіслава, з великим рукоплесканням та загальною згодою королівства та незліченної кількості народу та спеціально згромадженої шляхти».

Невдовзі по цьому відзначилося українське козацтво, котре анонімний автор характеризує таким чином: «... Козаки - вояки войовничі та мужні, смілива та неприборкана нація, з-поміж яких більшість - то частково вигнанці-баніти, а частково прибулі, аби вдосконалюватися у військовому мистецтві. Вони живуть на кордонах Польщі, турбуючи постійно турків, татар та інші краї, і мучать своїм зухвальством околичні народи».

Запорожці здійснили тоді кілька нападів на турецькі володіння. Зокрема, автор згадує про наскок на фортецю Очаків, «яку вони зруйнували і розорили та, серед інших трофеїв, привезли тридцять гармат». Потім козаки напали на замок Тягиня (Бендери) та спалили його «з усією землею Мон- кастро» (Аккерман-Білгород-Дністровський), де «вбили велику кількість людей, крім тих, які були у полоні». Зрештою, «незадовольнившись цим», запорожці-пірати на морі захопили корабель, «відповідальний за товари, які доставляють до Константинополя, що його вони спалили, після того як, за свідченням [самих] грабіжників, пограбували і вбили усіх, хто знайшовся на борту»8.

Взагалі, активізація українського козацтва, вірогідно, пов'язана із нереалізованим планом війни з Туреччиною, який в останні роки свого правління виношував польський король Стефан Баторій (1576-1586). Мав наміри воювати з Кримом і московський цар (у відповідь на малоуспішний татарський похід 1587 р. на володіння Москви).

Вірогідно, заохотити козаків до нападів могло і жевріння міжусобиці в Криму, де дуже залежному від турецької підтримки хану Іслам-Гірею ІІ (1584-1588) грозила помста синів його попередника Мехмед-Гірея ІІ (15771584). Та й часи міжкоролів'я та боротьби за престол Речі Посполитої різних кандидатів (1587-1588 рр.) сприяли безконтрольності щодо Запорожжя.

На жаль, досі неможливо точно датувати кожний із згаданих походів. Зокрема С. Соловйов (а за ним і Д. Яворницький) подає під 1588 р. спочатку взяття Очакова, а потім похід морем на Крим 1500 запорожців9. До речі, з тексту Соловйова не випливає, що Очаків взяли саме у 1588 р. Так що, напевно, йдеться про напад запорожців на це місто, звістка про який, за продовжувачем Й. Бєльського, надійшла до польського уряду наприкінці липня 1587 р.10 Згадані ж 1,5 тисячі запорожців 1588 р. спустошили Туп- тарахань, між Козловом-Євпаторією і Перекопом (взято 17 сіл).

Сучасний дослідник історії кримських ханів О. Гайворонський так виклав цю подію. Невдовзі після нового набігу кримців на московське прикордоння влітку 1588 р. хан Іслам-Гірей разом із молодшим братом Фетх- Гіреєм відвідав Гезлеві (Євпаторію), де турки, які припливли сюди з АкКермана (Білгорода), жалілися йому, що шлях суходолом на Крим перекритий запорожцями. Останні якраз за кілька днів перед тим зруйнували і Очаків (Ак-Чакум). Тоді таки козаки атакували з моря і Крим. Їх початковою метою був саме Гезлеві-Козлов, але коли вони дізналися, що там перебуває хан, обмежилися пустошенням вищезгаданих 17 сіл поблизу Тарханкута.

З 1588 р. є ще згадки про досить значне татарське вторгнення на Поділля у березні - на початку квітня (листи від 20 березня і 7 квітня 1588 р. повідомляли, що до відсічі набігу озброювалася уся шляхта Русі, у похід навіть виступив великий коронний гетьман Я. Замойський; татари показали, що відступають, але вдарили з іншого боку, спустошили кілька сіл, з ними нібито було 2 тис. яничарів з артилерією, а у гетьмана Замойського не вистачало сил нав'язати їм битву11). Отже, походи запорожців 1588 р. могли бути «відплатою» за цей набіг.

Згаданий запорозький напад на Козлов-Євпаторію образив не лише хана, але й турецького султана, який звелів Іслам-Гірею збирати татарське військо для відплатної акції. Наприкінці 1588 р. хан рушив у похід, але татари йшли за непопулярним ханом неохоче, а тепла зима затримала замерзання Дніпра та переправу на правий берег річки, де в Ак-Кермані на хана чекали турецькі підкріплення.

Іслам-Гірей таки дійшов до цього міста-замку, але турки тоді вже розійшлися, і треба було очікувати, коли вони знову зберуться. Тут хан помер, і його підданим стало не до походу, їх тепер турбувало питання спадкоємця престолу12.

Про скарги султана польському королеві щодо козацьких нападів на Тягиню, Акерман та «Одю» (Очаків? Азов?) повідомляв німецький історик- османіст Гаммер, але Яворницький відніс ці акції до 1589 р.13 (вірогідно, тут також не обійшлося без Соловйова, який оповідав про напади на Білгород- Акерман, де козаки усі посади попалили, та Азов, як акції 1589 р.; як наслідок козацької активності - османський флот вдався до блокади гирла Дніпра, а кримцям султан велів іти в похід на польську Україну). Захоплення турецького корабля (під Козловим-Євпаторією) дослідник історії Запорожжя, знову за С. Соловйовим, також датує цим роком та ув'язує з цілим походом Кулаги на Козлов14 (хоча у Соловйова захоплення турецького корабля та напад Кулаги на Козлов - це два різних повідомлення з 1589 р.).

Утім, у аналізованій тут анонімній реляції про останню козацьку акцію оповідається окремо15. Вона датує напад на Козлов липнем 1589 р. Зауважимо, що продовжувач Й. Бєльського оповідав, що вістки про напад запорожців на Козлов прийшли на сейм 25.ІІІ.1589 р. або невдовзі по тому, при цьому зазначено, що набіги на Тягиню, Очаків та Білгород були «перед тим»16. Про те, що про турецькі погрози - помститися за всі чотири напади - говорили саме на цьому сеймі, пише й Р. Ґейденстейн. Причому, останній звинувачує сейм за те, що він не виділив ніяких екстраординарних коштів на оборону України. Утім, можливо, хроністи таки помиляються (березень взагалі не є зручним для морської виправи), бо існує також лист Я. Замойського від 16.VII.1589 р. з повідомленням про цей напад17. Тоді напад можна датувати рубежем червня-липня.

Наша реляція додає про нього деякі цікаві подробиці, зокрема, про те, що похід приурочено до кінця великого ярмарку в місті, та що козаки захопили в його околицях три державних магазини-склади. Запорожці, «угледівши, що набуто великих трофеїв, більше вбивали всіх тих, кого знаходили (вірогідно, вивозити невільників на перевантажених козацьких чайках не було можливості. - Д.В.), і пішли звідти, придавши вогню вищезгадане місце». До речі, за повідомленням С. Соловйова, цей напад виглядав таким чином: 800 запорожців отамана Кулаги на «малих стругах» припливли під Козлов. Уночі вони захопили міський «посад». Новий хан Газі-Гірей зі своїм військом поспішив на допомогу місту, але козаків тут вже не застав. Швидшим був калга Фетх(Фет, Феті)-Гірей, який встиг заскочити запорожців. Він бився з ними у самому посаді, полонив зо тридцять козаків. У цьому бою загинув сам Кулага, інші запорожці змогли відступити.

Козацький напад на Козлов автор анонімної реляції вважає головним casus belli, приводом для війни з боку кримців. Як він пише: «Татари були сильно роздратовані, і з жалем, злобою та гнівом, майже миттєво, скупчили близько сімдесяти тисяч вершників, для задоволення їх помсти за образи і втрати нанесені Козаками; на додачу вони були підбурені та підштовхнуті турками». До речі, інформацію про стимуляцію турками татарського походу наводив і С. Леп'явко18. Він згадує про прямий наказ хану про набіг від великого візира Синан-паши та про посилку 10 тис. червінців від султана на справу мобілізації для походу ногайських улусів. Навів історик і звістку про те, що й московський посол у Криму нібито дав хану 50 тисяч золотих, аби він йшов саме на землі Речі Посполитої, а потім цей дипломат-росіянин особисто супроводжував татар до Дніпра, щоб переконатися, що все йде як домовлено19.

На чолі походу став новий талановитий кримський хан Газі-Гірей ІІ Бора20. Татарська армія переправилася через Дніпро та вторгнулася на осілу Україну. Головний кіш татари заклали між Тернополем, Янушполем21 та Збаражем (у продовжувача Й. Бєльського татарський кіш став під Тернополем, у нюрнберзькій реляції - 17 серпня кіш став між Збаражем і Терно- полем)22. Зауважимо, що Газі-Гірей був одним із головних ватажків походу 1575 р., відтак план нової кампанії міг наслідувати той успішний татарський напад.

18 серпня татари «почали виходити з табору» (продовжувач Й. Бєльського та Я.-Д. Соліковський датують початок вторгнення 18.VIII.1589 р., у Р. Ґейденстейна цього дня татари уже під Львовом, у нюрнберзькій реляції - 18-го також здійснюється рух на Львів), роблячи вилазки на Львів (за продовжувачем Й. Бєльського та Я.-Д. Соліковським, татари не дійшли лише 4 милі, себто близько 30 км до Львова) та інші міста Руського воєводства. Як пише автор реляції, кримці мали армію, поділену «на дві частини», себто він має уявлення, що одні з нападників залишалися в коші, а другі - розорювали околичний край, «безжально руйнуючи і спустошуючи усі сільські оселі і села, захоплюючи в полон усіх, хто потрапляв їм до рук, чоловіків і жінок, дорослих і малих, шляхту і простолюд».

Про дії оборонців України оповідач повідомляє таке. Ян Замойський, великий гетьман коронний, на досить очікувані звістки про набіг «поспіхом та зі звичною обачністю» скликав якесь число людей, що в тих обставинах було непросто, та «немов на крилах» відправився до Львова. Зауважимо, що коронний гетьман тоді не міг розраховувати навіть на ціле кварцяне військо, частина з якого була зайнята конвоюванням за кордон невдалого претендента на польський трон - Максиміліана Габсбурга.

У Львові Замойський оголосив надзвичайний стан і нашвидкуруч почав укріплювати місто. Останнє робилося у зв'язку із побоюваннями, що до татар приєднаються і турки, зосереджені на молдавському кордоні. Гетьман також очікував, що згромадження сил під Львовом завадить татарам «наступати і нанести (розділившись на дрібні загони) ще більшої шкоди королівству».

До першочергових кроків Замойського належало і відправлення значного підрозділу до Кам'янця-Подільського - «міста і фортеці великого значення на кордонах, близьких від наших провінцій». Вірогідно, він мав стримувати турків і перешкодити татарам виводити здобич найкоротшим шляхом на молдавський Хотин, як це трапилося 1575 р. До речі, за продовжувачем Й. Бєльського, до Кам'янця поїхав Миколай Язловецький, староста снятинсь- кий. Я.-Д. Соліковський додав, що зроблено це, бо староста цього «місця», Миколай Бжеський (Вгее8кі), вже кілька років хворів.

Наступним кроком було, по мірі мобілізації шляхти та жовнірів, формування й розсилання мобільних загонів, які мали протидіяти невеликим татарським відділам («які, поширюючись, поділялись на окремі чамбули, що повертались з великою здобиччю до місця, де вони мали табори»). Як повідомляє автор реляції, такі підрозділи «козаків» було спрямовано під Буськ (ВшсИо), Гологори (воі^іг) та Галич.

До речі, за коментарем Сенкевича, «ВшсИо» - це Бучач, але, за таким правописом тут могло йтися і про сучасне село Буша Ямпільського р-ну Вінницької обл., яке на той час було володінням Я. Замойського (за природну укріпленість Бушу звано Малим Кам' янцем). Утім-таки, найвірогід- нішою інтерпретацією тут є власне Буськ («Вш2к» чи «Вш2ка» у Й. Бєльського, «Вшсит»-«^^» у Соліковського), місто на прямому шляху з Тернополя до Львова. З «воі^іг» Сенкевич також помиляється, але досить «вдало» (уважав, що йдеться про сусідні з Гологорами Глиняни). Додамо, зрештою, що, за продовжувачем хроніки Й. Бєльського, сутички з татарами мали місце біля Буська (Вш2ка), Дунаєва (нині село Перемишлянського р-ну Львівської обл.) та Галича23.

Оповідач дуже високо оцінює ефективність розсилання «загончиків». Як він пише, вони винищили «незліченну кількість Татар, крім тих, які були вбиті селянами, та звільнили деяких бранців, які потрапили до рук вищезгаданих Татар, що починали пізнавати ціну вищезгаданих польських вояків і жалкувати щодо рішення увійти до Польського королівства». Цікаво, що нюрнберзька реляція знає прізвища двох ватажків-загончиків - Блеський (Ян Белзецький?) і Прусиновський (ротмістр Адам Прусиновський?). Вони рушили зі Львова на Липіц <Ьур^> (Верхня чи Нижня Липиці у Рога- тинському р-ні?), але пан Рашко24 покликав їх дати опір татарам, які пустошили околиці Галича. Тут також перебували роти Станіслава Влодка25 та Танраковського (Андрія Тарановського26?). До речі, Белзецький, Рашко, Тарановський - то все герої рогатинського опору під час набігу 1575 р. (уславлені «Історією жалісною...» Б. Папроцького), що зайвий раз свідчить на користь гіпотези про спробу татар реалізувати 1589 р. старий план 1575 р.

Однак знов повернемося до «Розгрому». Отже, там також відзначено, що власними силами боронилися і самі мешканці краю. Так, автор реляції згадує про значний бій з татарським загоном, «що з'єднав п'ятсот коней», при Куропатниках27 (цей епізод присутній і в нюрнберзькій реляції). Татари заскочили тут, «під фортецею», велику кількість селян з возами. Їх вони було вже захопили, але у цей момент оборонці містечка вступили в бій, який тривав понад годину.

Розпочалася стрільба зі стін фортеці з гармат та іншої вогнепальної зброї. Влучним пострілом був убитий другий за значенням ватажок татарського загону - Аль-Фезо (А1рИе2о), «одягнутий у жовтий атлас». Цей останній, у той час як інші відступали з-під обстрілу, із групою найзавзятіших продовжив переслідування селян, які втікали до воріт замку. Після смерті його та «великої кількості інших» татари полишили Куропатники в спокої. Нюрнбернська реляція додає, що роти Влодка і Тарановського вирушили звідси до Глинян <01іпге>.

Описала реляція й бій під Збаражем. Тут «князь Збаразький28 із своїми людьми захищався хоробро від подібного [попередньому] загону Татар, котрий було підійшов під згадану фортецю Збараж, і битва продовжувалась доти, аж поки не загинула тисяча татар, а залишок втік з вищезгаданого місця» (за нюрнберзькою реляцією татар вояки Збаразького поклали понад сотню - отже, італо-французькій версії один «0» при цифрах можна сміливо прибирати?, а інші втекли до лісу під Збаражем <2Ьопа5>). Здається, успіх князя Януша Збаразького перебільшували, адже Збараж тоді суттєво постраждав.

Погромити ворога пощастило і теребовельському старості Якубу Прет- вичу29 (сину славного у козацькій історії Бернарда Претвича) з «паном Волинським воєводою» (кн. Янушем Острозьким30). Вони зустріли татар, «які паювали було [набуте] на шляху, безтурботно повертаючись до табору», і відбили у них усю здобич. Нюрнберзька реляція називає товаришем Претвича не волинського, а подільського воєводу (тоді це Ян Сененський, якщо ж йдеться про Східне Поділля - Брацлавське воєводство, то воєводою його був той самий кн. Януш Збаразький).

Утім, найдраматичніший бій тієї кампанії трапився під Баворовим31. На звістку, що тут сховалася «пані Влодкова» - сестра самого великого коронного гетьмана (мова про Елжбету Замойську, сестру Я. Замойського та дружину Станіслава Влодка), татари 22 серпня перевели сюди кіш (утім, може бути, мається на увазі, що вони прийшли сюди великими силами), який отаборився «в льє» (4,44 км) від міста. Загарбники «дали знати обложеним, що якщо ті погодяться видати їм вищезгадану пані, то вони підуть звідси, не роблячи жодної шкоди». Оборонці відкинули цю пропозицію. Як пише автор реляції, «старші прийняли рішення - зносити все аж до смерті, а після взялися відчайдушно боронитись».

Татари оточили місто та пішли на стрімкий штурм. Утім, міщани та численні селяни, які сховалися тут, боронилися відчайдушно. Як пише автор реляції, останні з самим лише «селянським реманентом, як-то: мотиками, вилами, сокирами та косами - сміливо відбили [атаку] і твердо бились тривалий проміжок часу». Коли татарам удалося-таки зламати опір захисників міста, частина останніх відступила до замку, а інші втекли «до води, до якихось кількох болотистих місць».

Замковий гарнізон діяв рішуче, відстрілював ворога з гармат та іншої вогнепальної зброї. І натиск татар було відбито, причому, як пише автор реляції, тоді загинуло понад 2 тисячі штурмуючих.

Цей успіх оборонців затьмарила лише смерть у битві «мужнього та визначного» ротмістра Якуба Струся, старости хмельницького. Як пише автор реляції, цей вояк «як ворог [серед] Татар мав велику репутацію та цінність, вони різали його на частини і вирвали його серце, та майже кожен бажав умочити свою криву турецьку шаблю та вістря своїх стріл у його кров, аби хизуватись, що його власна крива турецька шабля обагрена кров'ю такого відомого і доблесного ватажка» (зауважимо, що героїчний Якуб Струсь здобувся у сучасників на численних панегіристів32). Цим тут і завершено оповідь про бій під Баворовим.

Зі змістовних доповнень про хід бою варто згадати «Пам'ятку Якубові Струсю, старості хмельницькому, не без жалю написану» (Краків, 1589) Йоахима Бєльського. Там, зокрема, оповідається:

...%йу РоНапеу &2Іі к2ашкыроїеїпе,

Strus іе ЬіІ тете.

<... > Ьее2 па 05іаікп іе± legl т^2у піеті/

Pierstami swemi.

<...> Rota tezjego wszystka zemrzec woli/

A nizeli pic Izy wiecznie w niewoli.

Wzi^t Podlodowski/ a lud iego snadnie

Na placu padnie.

Uszli Kozacy: zbito Charlinskiego:

Ranny Potocki/pocztu nie zbyl swego.

(... коли поганці йшли до замку потужно, Струсь їх бив мужньо. /Але на останок теж ліг між ними, грудьми своїми. / Рота теж його уся померти волить, чим пити сльози вічної неволі. / Взятий Подльодвський33, і люд його легко на плацу впадає. / Пійшли козаки. Збито Харлінського34. Поранений Потоцький35 почту не позбувся свого36).

Принагідно зауважимо, що й інші хроністи знають чимало оригінальних деталей цього зіткнення. Так, за продовжувачем Й.Бєльського, татари, не рахуючись із втратами, захопили «пригородок» та саме «містечко» і вже штурмували замок, коли на допомогу обложеним прийшли підрозділи (роти) Якуба Струся, Потоцьких, Подльодовських та почти місцевих зем'ян-шлях- тичів (загалом це мало бути бл. 500 вояків). Вони атакували татар і вже було тіснили їх, коли Я. Струсь, відрізаний від своїх, був убитий. Рота Струся була збита з позиції, дісталося й іншим. У полон потрапили два Подльодовських, Варшавський (Варшевицький)37, Корицінський38 та інші шляхтичі. Усіх їх згодом довелося викупати за немалі кошти, лише Корицінського, за старою дружбою, відпустив Білецький (Ібрагим Білецький?), шляхтич-по- турнак, з татарського табору. Попри те, що поле лишилося за татарами, вони, виснажені боєм, полишили штурм замку та відступили. Загиблих у бою значніших ватажків кримці поклали в кількох хатах, які спалили. Завадити невдачі коронних військ під Баворовим могли значні підрозділи кн. В.-К. Острозького (київського воєводи) та кн. Я. Збаразького (брацлавського воєводи), але вони, через взаємну ворожнечу, не забажали з' єднувати сили.

За відомостями Я.-Д. Соліковського, Я. Струсь загинув, бо його кінь втратив керування і заніс вершника в гущу ворогів. За Соліковським, у цьому бою з татарського боку загинув брат кримського хана та ще деякі вожді-мурзи. Про «брата хана» він явно помиляється, жоден з рідних братів Газі-Гірея у цьому поході не загинув.

«Три дні по тому», отже 25 серпня, татари, за даними автора «Погрому», «прорвались під Оринін, розташований в чотирьох лігах [себто у 20-22 км] від Валахії». Тут їх атакував «князь Ружинський». У цьому бою, на думку автора реляції, полягло близько тисячі татар.

Цікава тут особа ватажка-переможця під Ориніним. Мова, напевно, про одного із синів князя Остафія Ружинського - Михайла (ft після 1592) або Кирика (Кирила, ft 1599), чи, менш вірогідно, Миколу (ft 1592). Відомо, що Кирик і Михайло 1588 р. порядкували на Запорожжі (а на їх сестрі був одружений герой згаданого взяття Козлова-Євпаторії 1589 р. - Кшиштоф

Косинський), отже, ймовірно, тут мова про найкраще описаний продовжувачем Й. Бєльського (знаний і Я.-Д. Соліковському) бій запорожців з татарами, коли ті вже поверталися додому. За цими звістками, один з татарських «цариків», себто представників дому Гіреїв, розбив тоді свій стан трохи осторонь від загального війська. Козаки вночі напали на нього, вождя-царика вбили, його бранців звільнили. Тут надійшла допомога татарам, яка оточила запорожців. Але останні збудували собі шанці-табір з трупів ворога, возів, зв'язаних коней і почали відстрілюватись. Низовці відбили дві татарських атаки, після чого неприятель відступив. Татар тоді загалом загинуло «до кількох тисяч». Утім, вірогідно, бій під Ориніним та при Кам'янці - то два різних епізоди бойового зіткнення.

Тут варто згадати, що С. Леп'явко проаналізував нещодавно лист самих запорожців до Я. Замойського від 10 жовтня 1589 р., де йдеться про цю військову кампанію39. За ним, на звістки, що татари перейшли Дніпро, козаки з місць своїх літніх промислів (Запорожжя?) вирушили до Дністра навздогін за нападниками. До їхнього війська тоді приєдналися й почти черкаського та переяславського підстарост (отже, люди князів Вишневецьких та Острозьких), брестського воєводича Горностая і ще кількох значних шляхтичів. Отже, запорожці перестріли татар недалеко Кам'янця-Подільського (раніше ми, за Леп'явком, локалізували бій на річці Кам'янці - невеличка ліва притока Дністра, за дві милі від молдавського міста Сороки, але наразі вважаємо таке далеке «відхилення» від Ориніна малоймовірним40; інша справа - ближня околиця Кам'янця-Подільського, тут і старий маршрут набігу 1575 р. з відступом під Хотин).

Низовці раптово напали на один з кошів, де було 6 тисяч татар, знищили 2700 осіб, у т.ч. одного царевича і кількох представників татарської знаті. Хан Казі-Гірей, який стояв неподалік «за горою», поспішив на допомогу своїм і оточив козаків. Запорожці вміло відбивалися табором, але ворог не припиняв натиску. Тоді козаки пішли у відчайдушну контратаку. У бою загинуло кілька значних татарських мурз, під ханом було вбито коня. Втрати змусили татар відступити. Інші інформатори згодом дали полякам свідчення, що татари втратили 9 тис. осіб, хана було поранено в ногу, вбито («побито») його племінника («сестринець» Сафа-Гірей), ханського підскарбія, конюшого, кількох значних мурз і також відбито великий полон41. Як побачимо нижче, усі ці вістки дуже схожі із оповіддю про бій на переправі через Дністер. Отже, бій при Кам'янці - то справа не самих лише запорожців42. Але, вірогідно, з їх нічного нападу і почалася ціла битва.

Та повернемося до тексту реляції. Як звичайно, коронні війська спробували перехопити татар при переправі за Дністер. Сюди рушило з' єднання рот «ротмістрів вельми мужніх» - Влодка, Темрюка43 та Потоцького, а з ними ще й «Козаки, ті, що під командою пана великого канцлера» (вірогідно, вони могли розраховувати ще й на сили М. Язловецького, Кам'янець- Подільського гарнізону, а також запорожців (гетьмана Ружинського?)).

Нюрнберзька реляція згадує ще й відділ теребовельських козаків (800 вояків44?) - отже, Якуб Претвич також, напевно, поспів на битву.

Оця українна армія (3-5 тис. вояків?) зустріла в одному переході від «Кам'яного Броду» (дністровського броду на Кам'янець-Подільський?) татарські підрозділи «Жасобініта, сина одного великого пана, та Янду, сина Махетумеля, з якими було шість тисяч коней». Коронні війська розділили свої сили на дві частини, оточили ворога і винищили його разом із ватажками. Як пише автор реляції, «в цей день було звільнено дві тисячі польських бранців».

Почувши звістку про цю «пастку і розгром», «напіврозлючений» татарський хан із основними силами пробував прийти на допомогу своїм. Причому, він пішов на хитрість, «ніколи не практиковану Татарами»: наблизившись «до Каменя» (Кам'янця-Подільського?), залишив частину свого війська за якоюсь горою (аби не показувати реальну кількість своїх сил), а з другою «великим стрімким натиском та раптовістю» оточив коронне військо, яке якраз доловлювало татар, які розбіглися після попереднього погрому.

Як пише автор реляції, жовніри у складній ситуації повелися мужньо: коли «побачили себе оточеними такою великою армією, вони порадилися разом, щоб розподілити свої обов' язки під час битви з настільки значним невигідним становищем; нарешті, згадавши, що вони воюють проти цих магометанських собак в ім'я Ісусове, об'єдналися разом, подали руки один одному і обіцяли розбити армію ворога або більше не томити смерть [чеканням]; [вони вирішили,] що потворним буде всякий знак боягузтва або схожого бажання втечі».

Коли кримський полководець рушив уперед своїх вояків, коронні роти пішли в контратаку. Причому, билися настільки потужно, що вбили коня під самим ханом, який також був поранений пострілом з аркебузи (автор реляції помилково гадає, що від цієї рани хан невдовзі помер). Серед татарських ватажків у цьому бою коронні вояки вбили, на думку оповідача:

«Пана Баті-Гірея45, сина Джасеневу, командира тисячі коней;

Пана Солтана, Сафі-Гірей46 Хана, з яким, небагато днів перед тим, Козаки мали бій на морі47, командира одного великого ескадрону;

Пана Козю, також командира48;

Пана Джаксу-Улана, пана майже рівного Хану, з його родом49;

Пана Алі-Плуріову50, кузена великого Хана, з двома тисячами коней;

Пана Караіна, командира Татар Гааських51;

Пана Шира, шляхтича важливого та хороброго солдата, з його

родом52;

Панів Каромазаімського, Алтачиіна, Маємета, Келіувей».

Маємо підозру, що первісно це був список наявних на полі бою татарських ватажків, яких автор реляції «вбив» уже потім, своїм власним пером.

Далі за текстом хід бою розвивався таким чином. Жовніри, окрилені першим успіхом, продовжують тіснити татар. Поранений хан, приховуючи слабкість, аби його вояки «не помітили цього, і те не стало підставою для втечі», сам вирішує відступати. Жовніри женуть ворога, який у цьому відступі «втратив вбитими близько чотирьох тисяч».

Один великий татарський загін відступив до лісу. Їх «розладнані шикування» пробували атакувати наспілі жовніри, але татари укріпилися між дерев і добре боронилися. Бій тут тривав три дні, жовніри «бились з таким великим завзяттям і вірою проти цих собак». Зрештою коронні вояки взяли приступом ліс та винищили обложених татар - «яких налічувалось дев'ять тисяч».

Далі звитяжні війська Речі Посполитої відновили переслідування основних сил кримського хана до Дністра (в оригіналі реляції помилково - «Дніпра»). Татари, «аби порятувати свої життя, кидались до річкових вод; більша частина їх потонула, і [лише] залишок переправився за річку, рушивши до турецького табору; і в годину гніву втратили понад десять тисяч бранців, між якими, кажуть, був знайдений один князь зі своєю дружиною; і, повернули втрачені залишки здобичі, розореній вищезгаданими Татарами Русі; і цим способом Поляки навчили Татар як-то приходити шкодити їх краям». До речі, про увесь цей погром татар біля Дністра не згадали ані продовжувач Й. Бєльського, ані Я.-Д. Соліковський, ані Р. Ґейденстейн. Здається, єдина глуха згадка про нього є у П. Пясецького - «все одне на річковій переправі відбили у татар здобич козаки»53.

Про цікавого тут князя-бранця продовжувач Й. Бєльського повідомляв, що під час цього татарського набігу у полон потрапив «князь Збаразький з дружиною». Він помер у полоні, а жінку викупили. Найвірогідніше, йдеться про одного з князів Воронецьких (молодшої гілки Збаразьких). З менш «підходящих» - кн. Костянтин Владиславович Збаразький (ї після 1590), одружений із Барбарою Ходоровською. Можливо, також мова про представника іншої гілки цього князівського роду - Олександра Олександровича Пориць- кого (про нього немає даних, пізніших за 1586 р.), одруженого на Анні Баворовській (у 1589 р. остання згадується як власниця володінь свого померлого (?) чоловіка). С. Леп'явко із посиланням на інше джерело54 пише, що бранцем був «князь Заславський з дружиною»55. Якщо це так, то це міг бути лише кн. Януш Янушевич Заславський (з 1591 р. підляський, а з 1604 р. - волинський воєвода) з дружиною кн. Олександрою Романівною Сангушків- ною (ї 1602), причому, оскільки є документи за підписом цього князя з липня та грудня 1589 р., вірогідною стає версія реляції, що його таки відбили з полону на Дністрі.

Цікавий список полеглих і поранених польських офіцерів (під час всього татарського набігу) подала нюрнберзька реляція. У ньому - «пан Струсь [Якуб Струсь]», «старий пан Куропатва56 зі своєю жінкою», «ротмістр Подльовський [полонений Миколай Подльодовський]», «пан Падльоновський [другий полонений Подльодовський] із своєю жінкою і дітьми», «пан Стріца <8іт^а> з обома Клатвічськими [Кіей-м^ у Бранденбурзі?] та обома Варшавськими братами були вивезені», «пан ротмістр Потоцький поколотий», «князь Ворловський <Worlowszky> [Воронецький?], який був захоплений і при втечі зламав шию», «пан староста снятинський [Миколай Язло- вецький], який зламав руку». Татари також спалили такі замки і оселі - Лосинів <Lossinaw> (з мурованим будинком?)57, пана Влодка Чорний Острів <Tzemaw 0з1хоі^к> та інші замки та села.

Утім, повернемося до тексту «Розгрому». Його автор зауважує, що після відступу татар не забарилася й відплатна акція. Він пише: «Козаки зі шляхтою Русі, що мала бути вельми ображеною Татарами, постановили вторгнутись до країв вищезгаданих Татар, аби помститися за себе, сповна сквитавшись за образи; і переправились за річку Дністер <Тірас>, [де] знайшли велику кількість Татар, які прагнули [їм] завадити, але вони були всі вбиті; і ті [козаки] увійшли набагато далі, захопивши шлях на Кафу, в давнину звану Феодосією, вбиваючи всіх, хто потрапляв їм до рук, не маючи поваги ані до статі, ані літ молодих; і при цьому нищили вони всі види худоби, що знаходили». Під згадкою тут шляху на Кафу-Феодосію, напевно, варто розуміти, що козаки обсіли шляхи вздовж Чорного моря, якими татари мали повертатись до Криму.

Зауважимо, що за часів звитяжного Стефана Баторія Річ Посполита вже трохи відвикла від турецько-татарських вторгнень і готова була відповідати силою на силу. Сам Я. Замойський був не проти продовжити курс попереднього короля на війну із Туреччиною.

Отже, загальний успіх татарського набігу 1589 р. був сумнівним. Відтак, запланована Османами друга, вже турецька, хвиля вторгнення до Речі Посполитої з молдовсько-румунського плацдарму захлинулася. А план був, за даними автора реляції, такий: силами беглербея Румелії Хедер-паші та «генерал-паші» турецької Угорщини виставити армію в 75 тисяч вояків (у вищезгаданому листі запорожців до Я. Замойського від 10 жовтня 1589 р. турецька армія нараховувала бл. 40 тис. вояків, у т.ч. кілька тисяч угорців, кілька тисяч молдаван та трохи татар; Хедер-паша сам зупинився в Яссах, виславши вгору Дністром лише окремі загони58).

Турецька армія мала, під приводом зміни молдовського господаря, на яку не погоджувалась Корона Польська, та у помсту за напади українських козаків, об'єднатись із татарами, вдертися на Західну Україну та захопити Кам'янець-Подільський - «місце майже неприступне для облоги». У листі Хедер-паші до Я. Замойського від 10 вересня турки погоджувалися на мир лише в обмін на знищення та вигнання козацтва.

Замойський, як великий канцлер та великий гетьман коронний, повідомив короля Сигізмунда ІІІ про загрозу турецького вторгнення. Монарх тоді перебував у Вільно та їхав до естонського Таллінна, на зустріч із своїм батьком - королем Швеції.

Гетьман таки розпочав широку мобілізацію військових ресурсів країни. Пунктом зосередження коронного війська традиційно обрали Глиняни під Львовом. Як повідомляє автор реляції, «шляхта із завзяттям та неймовірною спритністю підготувала і привела до ладу добрих солдат, випробуваних та звичних до війни, і за дуже малий час зібралось п'ятдесят тисяч кінних та п'ятнадцять тисяч піхоти, всіх навчених та добірних (які мали з попередніх справ докази своєї доблесті, під проводом славної пам' яті найяснішого короля Стефана, на війні Московській), такого ґатунку, що найгірший з них гідний водити армію».

Коли армія зібралася, Я.Замойський повів її з Глинян в бік Молдови (нюрнберзька реляція датує виступ великого гетьмана коронного з головними силами - зі Львова чи вже з Глинян, неясно, - 24 серпня). Він став табором на кордоні, як пише автор «Розгрому», «у тридцяти льє [133,2 км] від турецької армії». Тут сторони розпочали переговори. Замойський не бажав розпочинати велику війну без резолюції короля та сенату, а турецький командувач не чувся на силі виступити проти готового до бою коронного війська. Відтак, сторони домовилися, що до султана буде спрямовано посольство від польського короля, після чого Хедер-паша відступив за Дунай до своєї резиденції у Силістрії та розпустив своє військо (лише летючі загони акинджи59, як пише Я.-Д. Соліковський, під проводом акинджи-бея за наказом Хедер-паші спалили прикордонний Снятин).

Як додаток до своєї реляції анонімний автор подав наприкінці тексту копію листа турецького беглербека Хедер-паші до великого канцлера Я. За- мойського від 27 жовтня 1589 р. Оригінал був писаний італійською мовою - офіційною мовою дипломатичного спілкування Туреччини із християнськими країнами Європи. Цікаво, що у турецького паші не знайшлося перекладача з латини, якою, напевно, писав до нього коронний канцлер. Хедер- паша просив останнього написати до нього «простою мовою» (польською? українською?), з якої може перекладати його секретар Мустафа.

У цьому листі також єдиною причиною війни названі українські козаки. Турок обіцяє, що, якщо їх буде усунуто, татари припинять свої напади на Україну. Турецький командувач погоджується відвести свої війська у відповідь на обіцянку, що до зими до султана буде направлено польське посольство, яке має залагодити усі міждержавні проблеми.

* * *

У підсумку зауважимо, що анонімна паризька реляція про татарський напад на Україну 1589 р. є наразі найбільш цілісним і деталізованим оповіданням про цю подію. Цей твір яскраво ілюструє зростання потуги українського козацтва, ставить під сумнів традиційні оцінки дій великого гетьмана коронного Яна Замойського у кампанії 1589 р. як провальні чи бодай неефективні (за наративною традицією, що походить від критично налаштованого щодо особи канцлера Я.-Д. Соліковського).

Цікавим є те, що, попри явний провал прикордонної «оборони поточної» на Україні, татарам не вдалося вивести значної кількості бранців і здобичі, причому, великою мірою сталося це саме завдяки козаччині. «Засвітився» у подіях 1589 р. (штурм Козлова-Євпаторії) і новий перспективний вождь на Запорожжі - Кшиштоф Косинський. Недаремно козаччина наступного, 1590 р. звернула на себе пильну увагу уряду, який пробував реалізувати нову козацьку реформу з постійним реєстром козаків та новим осідком у Кременчуці над Дніпром.

Цікаво також, що ситуація на Україні наприкінці 1580-х років має явну подібність із передоднем 1648 р. - в обох випадках «відбій» у планах уряду Речі Посполитої щодо боротьби з Туреччиною закінчився врешті-решт «козацькою війною» (маємо на увазі виступи К. Косинського 1591 р. та Б. Хмельницького 1648 р.). Отже, можна казати про значний вплив 1589 р. на «політичний досвід» річпосполитської України, а відтак і важливість аналізованого тут тексту для вітчизняної історіографічної традиції.

Не можна не відзначити й зростання історіографічної вправності «піар- ників» Речі Посполитої. Реляція 1589 р. є завершеним «посланням» світу. Для переконливості вона використовує численні, вже цілком опрацьовані, риторичні штампи (про козаків, про стиль поводження християнських вояків і їх ворогів тощо) і навіть публікує «автентичні першоджерела» (лист Хедер- паші). Відтак, не можна легковажити роллю реляції 1589 р. для зацікавлення освіченої публіки Європи українською проблематикою в цілому.

Література

  • 1. Зі спеціальної літератури щодо цього сюжету, поза добре знаними працями С. Леп'явка (Див.: Леп'явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (15611591). Чернігів, 1999), див. також: Демин О.Б. Походы казаков в Северное Причерноморье и турецко-польский конфликт 1589-1590 гг. // Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях Востока и Запада в ХІІ-XVI веках. Ростов-на-Дону, 1989. С. 130-133. Найцікавішим у цій статті є аналіз англійської дипломатичної переписки, яка, утім, оперувала украй загальними звістками.
  • 2. Див.: AGAD. LL 27. P. 193-195, 191-193.
  • 3. Примірники нюрнберзького видання збереглися у Вроцлаві ^ssolineum) і Гданську (може, з останнього плинуть дані про окремий гданський друк?). Наразі легкодоступний у е-версії за адресою: http://cbdu.id.uw.edu.pl/2230/ Оповідь тут коротша - з 17.VIII до 1.ІХ.1589 р. (зроблена на основі листа до Кракова від 7.ІХ.1589 р., вона завершується битвою з татарами на Дністрі і про подальшу конфронтацію із турками вже не пише) за італійський і французький варіанти та має фактографічні відмінності (отже, частково, джерела різні).
  • 4. Див.: ВирськийД. Річпосполитська історіографія України (ХУІ - середина Х^І ст.): У 2-х ч. К., 2008. Ч. 2 (Додатки). С. 278-297.
  • 5. La Dйfaite //des // Tartares et Turcs // faite // par le seigneur Jean Zamoпsky // chancelier et capitaine gйnйral de la couronne de Pologne // avec le nombre des capitaines et soldats morts // jusques au nombre de Septante cinq mil // hommes, assemblez pour ravager // Le Roiaume de pologne // soubs La condvite de Beqliarbй bassa II nouvelle йdition avec notes II et а laquelle on a ajoutй // Le discours de Jean Zamoisky // tenu a La diйte de Varsovie en MDXC // et la rйponse // de Siqismond III // traduits pour la premiиre fois en Franзois. Paris, MDCCCLIX [1859]. S. 1-20.
  • 6. Joachima Bielskiego dalszy ci^g kroniki polskiej, zawieraj^cej dzieje od 1587 do 1598 r. Warszawa, 1851. S. 103-107; Jana Dymytra Solikowskiego arcybiskupa Lwowskiego. Krotki pamiзtnik Rzeczy Polskich od zgonu Zygmunta Augusta, zmarlego w Knyszynie 1572 r. w miesi^cu Lipcu, do r. 1590. Petersburg; Mohylew, 1855. S. 93-95; Rejnolda Hejdensztejna sekreterza krolewskiego, Dzieje Polski od smierci Zygmunta Augusta do roku 1594. Ksi^g XII. Petersburg, 1857. T. II. S. 284-287.
  • 7. Гайворонский О. Повелители двух материков. Т. І: Крымские ханы XV-XVI столетий и борьба за наследство Великой Орды. Киев; Бахчисарай, 2007. Див.: Частина ІХ. «Гази ІІ Герай» підрозділ «Схватка с казаками у Гёзлеве и ханская экспедиция на Украину» - C. 317-318.
  • 8. Можливо, цими подіями навіяна згадка про «суворих козаків», які «крізь море полів пролітають» («Per mare camporum volitans, durusque Kosakus»), у вірші подільського шляхтича Яреми Войновського (Див.: In discordiam et tumultus electionem Regiam subsequutos. Sylva Ieremiae Woinovii, eq. Podol. Cracoviae, 1588). Козаки тут подані за взірець справжнього воїна на Поділлі - гідний приклад для лицарської молоді.
  • 9. Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. Кн. IV: История России с древнейших времен. Т. 7-8. М., 1989. С. 251.
  • 10. Joachima Bielskiego dalszy ci^g kroniki polskiej, zawieraj^cej dzieje od 1587 do 1598 r. S. 33.
  • 11. Listy Annibala z Kapui, arcy-biskupa neapolitanskiego, nuncyusza w Polsce, o bezkrolewiu po Stefanie Batorym i pierwszych latach panowania Zygmunta IIIgo, do wyjscia arcy-xiзcia Maxymiliana z niewoli / wydal A. Przezdziecki. Warszawa, 1852. S. 121-127.
  • 12. Гайворонский О. Повелители двух материков. Т. І. C. 303-306.
  • 13. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. Т. ІІ. Львів, 1991. C. 56.
  • 14. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. С.55; Соловьев С.М. Сочинения: В 18 кн. Кн. IV. Т. 7-8. С. 253. Є ще королівська інструкція на сеймики від 23.ХІІ.1589 р., яка згадує, що напад запорожців «на чайках» на турецькі кораблі, «які безпечно стояли біля берега» на Чорному морі (отже, це раптовий напад десь на рейді, а не двобій у відкритому морі), стався під час перебування у Константинополі польського посла Анджея Фредра, а на Козлов - вже коли цей посол їхав додому через Добруджу (Див.: Жерела до історії України-Руси. Т. 8. Львів, 1908. С. 60). Щодо особи Кулаги, то, можливо, це Йосько Кулага з Могилева, або отаман (десятник) Захарка Кулага, або отаман (десятник) Олефір Кулага, або Васько Кулага - усі зі знаного реєстру 30.ІІІ.1581 р. запорожців Я. Оришовського.
  • 15. Ймовірно, що це був той самий напад на Козлов, який уславив як козацького ватажка Кшиштофа Косинського (згадку про напад на Козлов під приводом Косинського містить запис «Про козаків» на мапі ВКЛ М. Радзивіла з 1613 р., яку Т. Маковський малював, вірогідно, 1596 р. «...Kosinscio Kozlovum, Turcarum Imperatoris civitates, depraedati et depopulati sunt / Косинський Козлов, місто турецького султана, пограбував і спустошив»). Принаймні, саме після цього на сеймі 1590 р. Косинський отримав - за військові заслуги - знані земельні надання (пустині Рокитне і Ольшаниця).
  • 16. Joachima Bielskiego dalszy ci^g kroniki polskiej, zawieraj^cej dzieje od 1587 do 1598 r. S. 101.
  • 17. Див.: Леп'явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591). C. 167. Не можна виключати й те, що обидві звістки правдиві і йдеться про два різних напади - близько початку березня (розвідувальний напад Кулаги?) та на рубежі червня- липня (великий похід Косинського?).
  • 18. Там само. C. 167-168.
  • 19. Оригінали цих звісток див.: Жерела до історії України-Руси. Т. 8. С. 62-63, 64-65.
  • 20. Кримський хан Газі-Гірей ІІ (1588-1596, 1597-1607). Прізвисько Бора - буря, штормовий вітер на Чорному морі. Як правитель був популярний у власному народі і дозволяв собі вельми незалежний від турків курс.
  • 21. Мова йде про сучасне містечко Ямпіль (давній Янушпіль) на Горині, нині Біло- гірського р-ну Хмельницької обл.
  • 22. Тернопольські поля взагалі місце дуже затребуване для зосередження великих армій для походів на Волинь і Галичину. Згадаймо, що тут 1651 р. збирався під Берестечко і Б. Хмельницький.
  • 23. Joachima Bielskiego dalszy ci^g kroniki polskiej, zawieraj^cej dzieje od 1587 do 1598 r. S. 104.
  • 24. Напевно, Рашко Прокіп герба Сас - писар галицький (1575-1587), суддя галицький (1587), підкоморій галицький (1590-1597).
  • 25. Влодек Станіслав (fr 1615) - ротмістр, воєвода белзький (з 1593), близький до Я. Замойського.
  • 26. Тарановський Анджей - з давньої шляхетської родини Перемиської землі, підчаший галицький, королівський секретар і помітний дипломат, посол до Туреччини. Згодом приятель С. Наливайка.
  • 27. Куропатники - нині село Галицького р-ну Івано-Франківської обл. Менш вірогідно, що йдеться про Куропатники - село Бережанського р-ну Тернопільської обл.
  • 28. Мова йде про князя Збаразького Януша (перед 1553-1608) - брацлавського воєводи (з 1576).
  • 29. Претвич Якуб (1546-1613) - староста теребовлянський, впливовий між козаками.
  • 30. Князь Острозький Януш (бл.1554-1620) - воєвода волинський (з 1585 до 1593), син В.К. Острозького.
  • 31. Нині с. Баворів Тернопільського р-ну Тернопільської обл.
  • 32. Див.: Koloszvдri J. Epicedium Jacobi Strussi a Scythis dum patriam strenue defenderet atrociter interfecti. Krakow, 1590; Marcjana Kobiernickiego, nieznanego pisarza z XVI w., Histoija o czterech mlodziencach i Treny p. Jakobowi Strusiowi, od r^k tatarskich zginionemu. Warszawa, 1886.
  • 33. Подльодовський Миколай - ротмістр коронний.
  • 34. Харленські (Харлінські) - родина мазовецького походження, осіла також на Волині та Київщині (спадкоємці знаних Полозовичів). Тут, напевно, йдеться про ротмістра Шимона Харленського.
  • 35. Це хтось з братів Потоцьких: Ян (бл. 1552-1611), Анджей (бл.1553-1607) або Якуб (бл.1554-1613).
  • 36. Bielski J. Pami^tka Jakubowi Strusowi, staroscie chmielnickiemu. Krakow, 1589. S. 4-5.
  • 37. Варшевицький (Варшевський) Миколай - з роти самого Я. Струся, за заслуги у боротьбі із татарами 4.11.1592 р. отримав королівське надання (пожиттєве) на село Влохи (або Русохи, або Малинки) у старостві Хмільницькому. Знаний ще жовнір Якуб Варшевський, якому 10.І.1592 р. поступився своїми правами на село Хмелівку (Могильниця Хмелівка у Теребовльському повіті?) Костржейовський.
  • 38. Напевно, це родич Миколая Корицінського (1543-1615), королівського секретаря та жупника краківського - Якуб Корицінський. За свої бойові заслуги (участь у походах
  • 39. Баторія на Московію та за бій при боці Я. Струся під Баворовим, де Я. Корицінський потрапив до полону) 18.IV. 1590 р. отримав розширення на дружину надання на пожиттєве війтівство в Коломиї та м. Жукова і с. Жукочина плюс податкову пільгу.
  • 40. Леп'явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591). C. 169-170 (оригінал листа у бібліотеці Варшавського університету, див.: Rps. BUW. 46. F. 22-22 v.).
  • 41. Є ще одне джерело - королівська інструкція на сеймики від 23.ХІІ.1589 р. (див.: Жерела до історії України-Руси. Т. 8. С. 61), де останній бій-погром татар локалізований «na Kamience rzece / на Кам'янці річці», але про Сороку нема мови. Отже, підозрюємо, що йшлося тут не про річку Кам'янку, а про наближений до Кам'янця брід через річку Дністер.
  • 42. Жерела до історії України-Руси. Т. 8. С. 61.
  • 43. Відомо, що за службу державі 1589 р. запорозькі козаки отримали 1590 р. платню - з розрахунку на 2000 піших (по 5 злотих) і 1000 кінних (по 12 злотих) (Див.: Gцrski K. Historya piechoty polskiej. Krakow, 1893. S. 243). Зрозуміло, що 3-тисячний запорозький корпус не міг протистояти цілому кримському війську.
  • 44. Темрюк Шимкевич - черкеський князь, як ротмістр розпочав службу Короні ще за короля Сигізмунда-Августа, а 1601 р. отримав польське шляхетство.
  • 45. Може, це загальна цифра для рот Темрюка, Влодка, Потоцького і теребовельських козаків Претвича.
  • 46. Напевно, йдеться про Бахт-Гірея, старшого сина Адил-Гірея. Останній був старшим братом тогочасного кримського хана Газі-Гірея ІІ. Бахт-Гірей став при цьому хані нуреддином (третя за значенням особа у ханстві). Щодо його смерті, то достеменно відомо, що Бахт-Гірей загинув аж у 1597 р.
  • 47. Може, йдеться про Сафа-Гірея, 3-го сина кримського хана Мехмед-Гірея ІІ (15771584), старшого з братів Газі-Гірея ІІ. Діти Мехмед-Гірея були в опозиції до попередника Газі-Гірея ІІ - Іслам-Гірея ІІ, але новий хан примирився з ними, і Сафа-Гірей тоді якраз повернувся до Криму. Помер він у 1591 р. Утім, може, тут йдеться про Сефер- Гірея, 2-го сина самого Газі-Гірея ІІ. Він реально загинув аж у 1608 р. Але згадка «вбитого» Сафа-Гірея як «сестринця», сина сестри, не виключено, свідчить про те, що йдеться про якогось ближче незнаного родича хана.
  • 48. Цікава деталь, утім, про яке саме зіткнення йдеться (де? коли?) - неясно.
  • 49. Може, йдеться про малих ногайців (татар «Казиєва улуса», Малої ногайської орди з Північного Кавказу).
  • 50. Може, йдеться про ногайців впливового роду Мансур-Мангит (емігрантів з Великої Орди). Можливо, це Арсланай Дівєєв, вождь ногайців роду Мансур?
  • 51. Особа не ідентифікована.
  • 52. Може, йдеться про караїмів (тоді татари гааські = татари хазарські від кримської Газарії/Хазарії?).
  • 53. Може, йдеться про татар роду Ширін.
  • 54. Kronika Pawla Piaseckiego biskupa przemyslskiego. Krakow, 1870. S. 93.
  • 55. Rps. BUW. 46. S. 21.
  • 56. Леп 'явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591). C. 168.
  • 57. Куропати, Куропатви герба Ястрембжець - давня шляхетська родина на Русі. Можливо, йдеться про Куропатву Миколая - войського галицького, згаданого у «Гербах» (1584) Б. Папроцького, як «мого віку чоловіка знаного».
  • 58. Топонім надто непевний для однозначної ідентифікації. Безіменний «мурований будинок» може бути і окремою позицією спаленого татарами.
  • 59. Леп 'явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1561-1591). C. 169.
  • 60. Акинджи (рейдери) - загони легкої кінноти в турецькій армії. Спеціалізувалися на завданнях розвідки боєм та пустошення території ворога. Тут, напевно, були задіяні акинджи зі штабом у Силістрії, беї-керівники яких зазвичай походили з роду Мал- кочогуллар.
 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
 
Предметы
Агропромышленность
Банковское дело
БЖД
Бухучет и аудит
География
Документоведение
Естествознание
Журналистика
Информатика
История
Культурология
Литература
Логика
Логистика
Маркетинг
Математика, химия, физика
Медицина
Менеджмент
Недвижимость
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религиоведение
Социология
Статистика
Страховое дело
Техника
Товароведение
Туризм
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Этика и эстетика
Прочее