Меню
Главная
Авторизация/Регистрация
 
Главная arrow Литература arrow Геополітично-гендерний warcraft: формула "загубленого світу" в романі Владислава Івченка "Химери дикого поля"

Геополітично-гендерний warcraft: формула "загубленого світу" в романі Владислава Івченка "Химери дикого поля"


ГЕОПОЛІТИЧНО-ГЕНДЕРНИЙ WARCRAFT: ФОРМУЛА “ЗАГУБЛЕНОГО СВІТУ” В РОМАНІ ВЛАДИСЛАВА ІВЧЕНКА “ХИМЕРИ ДИКОГО ПОЛЯ”

Формула “загубленого світу” (Lost World) має сталу традицію в науково- фантастичній літературі та у фентезі. Витоки її фольклорно-міфологічні (міфи і легенди про загублені світи), окремі прийоми запозичені з письменства: приміром, “Мандри Гуллівера” Джонатана Свіфта або “Аліса в Дивокраї” Льюїса Керролла в основі сюжету також мають подорожі до “Lost Worlds”. Утім, справжній бум почався на межі ХІХ - ХХ століть, за доби пізнього вікторіанства, чому посприяв науковий прогрес. Письменники, зачаровані географічними та археологічними відкриттями, розташовували свої “загублені світи” то в Південній Америці, то в Гімалаях, то в крижаній Арктиці, а то й усередині порожньої Землі. Назву формула отримала за романом Артура Конан Дойля “Загублений світ” (“The Lost World”, 1912), її підґрунтя закладали також Жуль Верн, Райдер Хаггард, Едгар Берроуз, Абрагам Мерріт, використавши невгамовний інтерес читачів до фантастичних світів, невідомих цивілізації, - від Атлантиди до Лемурії [6; 8]. В українській літературі одним із ранніх зразків є роман Володимира Владка “Нащадки скіфів” (1939), у якому група вчених і студентів на Донбасі потрапляє до стародавнього племені в гігантській печері. Формула “загубленого світу” є продуктивною не лише в літературі, але і в кіно, на телебаченні, в коміксах та комп'ютерних іграх (“Динотопія”, “Кінг-Конг”, “Парк Юрського періоду” тощо [див.: 9]).

У сучасній українській масовій літературі до згаданої формули звернувся Владислав Івченко, відомий більш як автор історичних детективів про пригоди філера київської охранки, а згодом приватного сищика: “Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори” спільно з Юрієм Камаєвим (2011), “Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу” (2013). Його роман “Химери Дикого поля”, що в рукописі мав назву “Паничі”, отримав третю премію на Міжнародному літературному конкурсі “Коронація слова”, і у 2014 році він вийшов друком у видавництві “Клуб Сімейного Дозвілля” [5].

Перехід від детективного жанру до фантастики дещо нагадує творчу історію Артура Конан Дойля, чиї “Загублений світ” і “Марракотова безодня” означили новий етап після успіху циклу про Шерлока Голмса. Для Владислава Івченка, на мій погляд, жанровий експеримент не був випадковістю. Український автор задовго до “Стовпа самодержавства” та “Найкращого сищика імперії” зірко вглядався в усілякі дивовижі. Навіть у детективі він не зміг обійтися без справжніх драконів, вовкулак і таємничих народів, бо, як сам написав в енциклопедії українського жаху “Сто чудовиськ України”, “хто захворів Рікою Снів, більше ніколи не вилікується” [2]. Ця енциклопедія наразі існує у вигляді Інтернет-проекту на сайті Гоголівської академії. У ній Дике поле фігурує як зона № 17 - просторова складка в степах між Україною та Росією. Там же Владислав Івченко згадав інші чудасії: сонцеїдство, жабу-смоктуху і Райгород, - які згодом увіллються до сюжету “Химер Дикого поля”. Серед чудовиськ у віртуальній енциклопедії описані й паничі - “антропоморфні чудовиська рабовласницького типу” № 098 [4], жорстокі убивці із оселедцями, які вміють тримати козацьку шаблю в руках. Здається, Владислав Івченко скомпонував у новому романі кілька уривків із попередніх творів, оприлюднених у мережі. Загадкова зона, Застава на межі з нею, реліктові раси, монстри, пара героїв-детективів - із цих елементів, раніше матеріалізованих у різних текстах, склалися його “Химери”. Ще одним авторським джерелом є цикл детективних історій “Слідство веде Хаос”, що на сьогодні існує лише в Інтернет-варіанті. У ньому розповідається про діяльність детективної агенції, яка належить жінці - Понамці Хаос і де працює герой Краснодар Горностаєв.

На мій погляд, у “Химерах Дикого поля” є елементи пригодницького та фентезійного жанрів, однак детективний елемент майже відсутній і простежується хіба в зав'язці (звернення підприємця до детективної агенції з проханням розшукати зниклого співробітника, який пішов із таємничими незнайомцями). Павло Вольвач, автор передмови до книги, помилився, трактуючи твір як детектив. Те, що героями є сищики, не дає права віднести твір до цього поважного жанру. В останньому має бути такий істотний компонент, як розслідування, розв'язання логічної загадки. Понамка Хаос та її відданий помічник Краснодар займаються в книзі чим завгодно, тільки не розслідують і не розв'язують. Усе, що між зав'язкою і розв'язкою, більше скидається на криваву м'ясорубку, ніж на боротьбу інтелектів.

Фентезійний елемент у романі забезпечено описом “української Атлантиди”, яку Владислав Івченко розташував на Сумщині, за 18 кілометрів від кордону з Росією. Суходолом до Дикого поля не потрапиш, прямого шляху нема, бо ці місця - викривлення простору; можна сплавлятися по Річці Снів, як роблять численні туристи, а можна долетіти на літаку, як герої. Письменник вдається до оригінальної візуалізації альтернативного простору в книзі “Сто чудовиськ України”: “...уявить револьвер, у якого дуло, це вхід до Дикого поля, а барабан, це набір всіх просторів. Ви заходите у дуло, прямуєте стволом, а барабан крутиться і вам невідомо, в який сам шар простору ви потрапите. При цьому ви не помічаєте самого переходу з дула до барабану, думаєте, що ще у стволі, а ви вже у барабані, який крутиться. І якщо ви схочете повернутися, то не зможете цього зробити. Принаймні, до тих пір, поки ваш шар простору знову не суміститься зі стволом. А тепер уявіть, що шарів не шість, як місць для кулі у барабані револьвера, а сотні чи тисячі! Вони постійно змінюються і створюють надзвичайно рухливий, релятивістський світ, світ постійної рулетки, в якому немає заднього ходу” [3]. У казковому місці - казкова топографія: Погані землі з Марою, Великий ліс, Чорні печери. Між двома світами існує межа: держава паничів - це автаркія, зовнішні контакти в ній зведені до мінімуму. Утім, унікальний край - ласий шматок для багатьох, на нього почергово зазіхають то радянська армія, то американці, то бандити, то ефесбешники.

Як правило, до “загублених світів” потрапляли або вчені, одержимі ідеєю (професор Челленджер у Конан Дойля), або авантюристи, одержимі пригодами (Аллан Квотермейн у Хаггарда). Владислав Івченко вигадав самобутню пару героїв. Це греко-болгарка Понамка Хаос, спортсменка і красуня, боксерка, фехтувальниця, дівчина, яка має неймовірний апетит. її помічник, він же оповідач Краснодар Горностаєв, позбувся апетиту на зоні, але пишається вмінням куховарити і всі 336 сторінок віддано турбується про “свою добру панну”. Владислав Івченко свідомий того, що продовжує літературну традицію пари героїв - господаря і слуги, але модернізованої. Так, в інтерв'ю він розповідає: “Є класична схема, за якою мусить бути два персонажі: Дон Кіхот і Санчо Панса, Шерлок Холмс і доктор Ватсон і т.д. Коли я думав над цим персонажем, мені стало цікаво зробити таку інверсію, щоб жіночий персонаж уособлював більш чоловічі риси, тобто, був рішучим, схильним до силового вирішення проблеми, а чоловічий персонаж, натомість, був розсудливішим, більш обережним. Такий тандем персонажів виявився дуже продуктивним. Я написав одну книжку, другу, зараз пишу третю. Ми живемо у такий час, коли старі гендерні ролі поступово руйнуються. Все змінюється. Чому б це не описати?” [7].

Таким чином, письменник пожвавив стару формулу гендерним експериментом: традиційні чоловічі ролі і властивості він приписав жінці, натомість герой подеколи виглядає фемінізованим. Понамка більше за все любить їсти та битися, вона ризикована, в ній грає адреналін. У справах ратних вона присоромить будь-яку архетипну діву-воїна від Брунгільди до офіцера Еллен Ріплі: “Понамка була схожа на богиню смерті, її очі палали божевіллям, вона ричала від збудження” [5, 164]. Дівчина ідеально пристосована до світу паничів: вони - круті хлопці, але й Понамка не подарунок. На Дикому полі вона не “діва в біді”, а “girl with gun” (“дівчина з пістолетом”), точніше з шаблею, бо її визнали за паничарку.

Краснодар, натомість, нервовий і вразливий, не любить крові і вбивств, мріє зав'язати з кимось ніжні стосунки. Наділений суто жіночою інтуїцією, герой вміє відчувати погляди. Стрес викликає в нього сльози: “І я заплакав, тремтів та плакав, притиснувшись до Понамки, засунувши голову їй під руку, наче курча під крило квочки” [5, 72]. Гендерна гра робить пару героїв і незвичною, і комічною. Час від часу пані та її слуга справді нагадують Дон Кіхота і Санчо Пансу: безоглядний авантюризм дівчини компенсує практична хватка Краснодара, який і в химерному світі знайде хліб і копчені свинячі вуха для вічно голодної хазяйки.

Пригодницька дія в романі розвивається за нескладною схемою “a+b+a+b.” і так далі: бій - різанина - бій - різанина. Поєдинки з джурами, паничами, дикими, трупаками, бандитами, спецназівцями схожі на комп'ютерні ігри: файтер змінює шутер, згодом додаються елементи воєнної стратегії, і сюжет переростає в повноцінний Warcraft. Кров ллється бурхливими потоками, голови летять із плеч десятками й сотнями, на уявному “табло” ніби миготять життя, які залишилися в геймерів. Понамка “валчить яро та хитро”, мов віртуальна чи коміксова Супергероїня: “.різко присіла, пропустила удар і знизу вдарила шаблею по руці дикого. Той заверещав. Понамка рубанула по нозі” [5, 149]; “.пішла у саму гущину, ледь встигала відбиватися, ось хлопці кинулися на неї. Понамка відбила їх удари, а потім несподівано вдарила носаком одного. По причинному місцю. Той схопився руками і впав на коліна. Понамка вдарила другого. Вона б могла зарізати його кинджалом, але замість цього вдарила кулаком у щелепу” [5, 62]. Автор настільки захоплюється поезією війни, що батальні сцени інколи стають для нього самоціллю і він забуваю про потребу розвивати сюжет далі.

На мою думку, Владислав Івченко писав роман у тому числі заради задоволення змальовувати різних чудовиськ. Тут зустрічаються неодмінні дракони (з якими устиг повоювати сищик Іван Карпович Підіпригора), невидимці, одноноги-стрибунці, мурахи і ведмеслуги. Торжище з літаючими та повзаючими монстрами нагадує ринок на планеті Блук із мультфільму “Тайна третьей планеты” (1981 рік, знятий за повістю Кіра Буличова “Пригоди Аліси”), де були і говорун, і скліс, і тигрокрис. У романі описані велетні-дикуни, трупаки-зомбі і чорні чаклуни, ці персонажі дещо нагадують образи із популярного серіалу “Гра престолів”, знятого за фентезійною епопеєю Джорджа Мартіна “Пісня Льоду та полум'я” (“A Song of Ice and Fire”, епопея видається з 1996 року, серіал “Game of Thrones” виходить із 2011 року).

Джордж Мартін неодноразово наголошував, що люди читають фентезі задля того, щоб повернути втрачені кольори, відчути смак прянощів і почути спів сирен. На жаль, у романі Владислава Івченка альтернативний світ прописаний украй скупо та ескізно, тому читацька фантазія не отримує належної поживи. Ось, наприклад, фортеця: “Складена з кам'яних брил досить висока башта стояла на березі ріки, оточена дебелими мурами” [5, 51]; ось самі паничі: “високі, стрункі, широкоплечі. Засмаглі голови, довгі оселедці, у вухах серги, всі з вусами, у обладунках та при шаблях” [5, 64]. Якщо Гомер описав щит Ахілла у 130 рядках, то в “Химерах” ми таких розкішних і мальовничих описів не знайдемо. Імовірно, стрімкий темп пригодницького жанру не дає змоги зупиняти погляд на предметах, але недостатня рельєфність декорацій-сетінгів є суттєвим прорахунком автора.

В описах альтернативних світів важливу роль відіграє штучна мова. Так, Джон Р. Р. Толкієн для своєї епопеї вигадав мови вестрон, синдарін та квенья, Джордж Мартін у “Пісні Льоду та Полум'я” - дотракійську говірку. Владислав Івченко теж піддався спокусі творити “ньюспік” для фентезійного світу: його паничі розмовляють архаїчно, як на сучасне вухо. Певно, це не справжня староукраїнська, але ефект мовного “очуднення” забезпечує: “Рекрацяйте з дороги, таже касація буде і орація, бовім набавилося в нас братів, козаків славних!” [5, 102], “Ларм! Ведле Чорних печер дикі паки пристилися. Ушиковуйтесь до тягнення!” [5, 142] і далі в тому ж дусі. Вряди-годи читачеві доводиться ламати голову, щоб збагнути смисл козацького волапюка, це утруднює сприйняття тексту і відволікає від дії.

Що насправді непокоїть сучасного письменника - так це політологія вкупі із соціологією. Владиславу Івченку вдалося добре описати модель уявного суспільства, суміш рабовласництва і казарменого соціалізму. Паничі, джури, слуги і раби в нього - мов шахові фігурки, мають чітко окреслені функції і рухаються заданими траєкторіями. Розповіді про всі аспекти суспільного устрою витримані в інтонаціях екскурсії екзотичним краєм для непосвячених, наче реляції Рафаїла Гітлодея з “Утопії” Томаса Мора. Героя-слугу ведуть лісами і болотами, його екскурсоводами виступають слуги, а вже під фінал - письменник та експерт із чудовиськ Бар-Кончалаба, який довершує цілісну картину життя Дикого поля історичними та геополітичними міркуваннями.

“Химери Дикого поля” дають змогу пересвідчитися в пророчій силі мистецтва слова. Геополітична футурологія Владислава Івченка вражає в саме серце. Роман він писав у 2013 році, коли до Євромайдану і війни на Донбасі були довгі місяці. А на сторінках твору - нічийна зона між Росією та Україною, маленька переможна війна, затіяна ФСБ, маріонетковий уряд, що мусив би утворитися внаслідок перевороту на Річці Снів, “щоб він заважав іти до НАТО та Євросоюзу” - “чудовий чиряк на сраці для України” [5, 279]. В альтернативному небі ширяють БПЛА, гелікоптери везуть військових найманців з-під Орла, якими керує шеф-гебіст, а у вантажівках на Дике поле доправляють зброю... У романі всю кашу заварив письменник (!) Владюша Бар-Кончалаба (порівняймо з ідеологічною роллю саме реконструкторів і фантастів Гіркіна-Стрєлкова та Березіна в розпалюванні війни на Донбасі).

Для самого автора збіги з реальністю стали несподіванкою. Як він намагається пояснити в інтерв'ю, “тоді це була лише фантазія. Мені здавалося, що це ймовірно, але навіть у страшному сні не міг подумати, що таке може відбутися. Хоч було зрозуміло, що якась агресія, “зацікавленість” Росії може бути. „.Я ж бачив, що відбувається в Росії, бачив, що відбувається у нас. Бачив, що Україна для Росії - дуже важливий елемент, без якого Росія, “великая страна”, не бачить ані сьогодення, ані майбутнього. Чомусь вона вважає, що без України, без контролю над Україною, Росії не буде. Як на мене, це хибна думка, але вона є, і, зрозуміло, багато людей у Росії її підтримують. Було зрозуміло, що вони будуть діяти. Думав, що вони будуть діяти не так масштабно, як воно виявилося насправді. Але те, що це, принаймні, можливо, був упевнений.... Це той випадок, коли ти не радієш, що твої фантазії стають реальністю. Хай би краще я не вгадав або помилився! Але, на жаль, вийшло, як вийшло. Хоч завдяки цьому роману щось та виграв. Його надсилав у видавництва ще тоді, коли написав. Але тоді (кінець літа - початок осені 2013 року) це видавалося такою фантастикою! Вже потім, коли його розглядало журі “Коронації слова”, несподівано роман почав резонувати з тими подіями, які відбувалися. Розмовляв із членами журі, які казали, що спочатку навіть не вірили, що роман написаний раніше” (виділено нами. - С. Ф.) [7].

У підсумку, Владислав Івченко розповів нам цікаву історію виживання звичайної людини, “офісного щура” Красі. Він не є суперменом, майстром бойових мистецтв і не виконує місію з порятунку світу. Цим він близький до типових героїв фентезійного піджанру “потраплянців” (рос. “попаданцев”), які абсолютно випадково опиняються в уявному світі і часом міняють його майбутнє. Наш герой повинен пристосуватися і діяти в запропонованих обставинах, вирішувати складні моральні і психологічні питання, що стосуються права на насильство, права на зраду, права на покарання покидька. Горностаєв мусить, будучи соціально упослідженим слугою в суспільстві паничів, знаходити адекватні способи і засоби, щоб досягти своєї мети, а отже, виявити і спритність, і кмітливість, і підприємливість. Він нагадує “низького” героя чарівної казки, який стає переможцем не завдяки природним здібностям, а завдяки найкращим якостям людини, енергії та активності. Звісно, такий герой не може не приваблювати.

І Краснодар Горностаєв, і Владюша Бар-Кончалаба - два псевдоніми Владислава Івченка, під якими він оприлюднював раніші твори. Автор любить гратися не тільки з історією та географією, але і з іменами, і з персонажами, і з чудовиськами. Погоджуся з Павлом Вольвачем, ця гра “невимушена”, і присмак жартівливості надає оповіді особливого чару. Романіст охоче грає і з міфом про запорожців. Його паничі подібні до козаків лише зовнішніми ознаками, шаблями та оселедцями, войовничістю і мовою, але не етикою та національною місією. Імовірно, авторська іронія спрямована на профанацію ідеї козацтва в постмодерному, урбанізованому світі, де вона часом вироджується в бутафорію, рядження, зрештою - стає симулякром. Владислав Івченко так міркує про ключовий задум свого роману: “Я ж хотів показати, що той козацький устрій, який так ідеалізується, цілком міг би переродитися у щось жахливе. Треба розуміти, що для всього є свій час. Адже козаччина народилася у конкретних умовах, у конкретний час. І мріяти про те, щоб зараз її відновити - це маячня, бо нічого доброго з цього не вийде. Треба дивитися вперед і відповідати на виклики сьогодення, а не повертатися назад. Історія - це важливо. Але важливо ще й дивитися вперед, спостерігати за світом, який є навколо. Тобто, не вигадувати велосипед чи відкривати наново Америку, а користуватися цими знаннями” [7].

Отже, Владислав Івченко написав захопливий читабельний роман, використавши традиційну фентезійну формулу “загубленого світу” і наситивши її гендерними та геополітичними експериментами. “Химери Дикого поля” є черговою спробою українських письменників адаптувати популярні зарубіжні формули, жанри і формати масової культури і завоювати серце вітчизняного читача.

Література

1. Івченко Владислав [Електронний ресурс] // Гоголівська Академія. Режим доступу: http://www.gak.com.ua/authors/599.

2. Івченко В. Сто чудовиськ України. 021. Ріка снів [Електронний ресурс] / В. Івченко. Режим доступу: http://www.gak.com.ua/creatives/1/23550.

3. Івченко В. Сто чудовиськ України. 054. Дике поле [Електронний ресурс] / В. Івченко. Режим доступу: http://www.gak.com.ua/creatives/1/30197.

4. Івченко В. Сто чудовиськ України. 098. Паничі [Електронний ресурс] / В. Івченко. Режим доступу: http://www.gak.com.ua/creatives/1/35091.

5. Івченко В. Химери Дикого поля: [роман] / В. Івченко. Харків: Книжковий Клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2014. 336 с.

6. Невский Б. Там, за горизонтом... Фантастика “затерянных миров” [Электронный ресурс] / Борис Невский // Мир фантастики. 27.12.2005. Режим доступа: http://www.mirf.ru/ Articles/art1027.htm.

7. Франко З. Владислав Івченко: “Коли я писав роман про вторгнення російських спецслужб в Україну, це виглядало фантастикою. Краще б я не вгадав!” [Електронний ресурс] / З. Франко // Час і Події. 2014. № 34. Режим доступу: http://www.chasipodii.net/ article/13875/?vsid=6557f255d18388d5e342e57bb6424d02.

8. Lost Worlds [Electronic resource] // The Encyclopedia of Science Fiction. Mode of access: http://www.sf-encyclopedia.com/entry/lost_worlds.

9. Lost Worlds [Electronic resource] // TVTropes. Mode of access: http://tvtropes.org/pmwiki/ pmwiki.php/Main/LostWorld.

 
Если Вы заметили ошибку в тексте выделите слово и нажмите Shift + Enter
 
Предметы
Агропромышленность
Банковское дело
БЖД
Бухучет и аудит
География
Документоведение
Естествознание
Журналистика
Информатика
История
Культурология
Литература
Логика
Логистика
Маркетинг
Математика, химия, физика
Медицина
Менеджмент
Недвижимость
Педагогика
Политология
Право
Психология
Религиоведение
Социология
Статистика
Страховое дело
Техника
Товароведение
Туризм
Философия
Финансы
Экология
Экономика
Этика и эстетика
Прочее